МЕДЕКОНОМІКА

Україна має нового в. о. міністра охорони здоров’я. Чого можна очікувати?

Володимир Павлюк

Нарешті в Україні призначено нового в. о. міністра охорони здоров’я. Ним стала американка українського походження доктор Уляна Супрун (громадянство України отримала в липні 2015 року). Як оцінювати це призначення і чого можна очікувати від нового в. о. міністра? Хто така Уляна Супрун? Адже від неї тепер залежатиме доля сотень тисяч українських лікарів і десятків мільйонів українських пацієнтів.

Оскільки мене це питання також цікавить, я виконав пошук в інтернеті, щоб отримати максимум інформації про пані Уляну Супрун. На жаль, інформація про теперішнього в. о. міністра досить обмежена. Мені вдалося знайти інформацію про неї у Вікіпедії, яку вона, імовірно, сама й розмістила (https://en.wikipedia.org/wiki/Ulana_Suprun). У Вікіпедії сказано, що пані Уляна понад 20 років пропрацювала в маленькій радіологічній клініці на Манхеттені (Нью-Йорк), яка спеціалізується на радіологічному обстеженні жінок із акцентом на мамографії. Пані Уляна була заступником директора клініки та радіологом. На нинішній день у цій клініці є лише три практикуючі радіологи.

Із в. о. міністра вже були кілька інтерв’ю, вона не раз представляла своє бачення проблем української медицини та того, які реформи необхідні.

Хотів би представити свій аналіз того, що оприлюднила новий в. о. міністра.

1. “Лікарям немає місця в бригадах швидкої (екстреної) допомоги, їх треба за кілька місяців перекваліфікувати на сімейних лікарів, а фельдшерів треба за 2–3 місяці перекваліфікувати на парамедиків”. Це суто американський підхід. У США співвідношення між доходом лікаря і доходом парамедика (санітар із навиками надання першої медичної допомоги) становить 10:1. Тому американці комплектують бригади швидкої медичної допомоги лише парамедиками. Завдання парамедиків — прибути на виклик, за потреби надати першу медичну допомогу і максимально швидко доставити пацієнта до найближчої лікарні, яка має у своєму підрозділі відділення невідкладної допомоги. В Україні ситуація суттєво відрізняється. По-перше, відмінність у зарплаті між лікарем і санітаром мізерна, отже, для держави немає принципового значення, ким укомплектувати бригади швидкої допомоги, лікарем чи парамедиками. По-друге, швидка допомога виконує в Україні дуже важливу соціальну функцію. Виїхавши на виклик, лікар на місці з’ясовує ситуацію і приймає рішення, чи взагалі треба везти пацієнта в лікарню. У більшості випадків пацієнтам із хронічними хворобами допомога надається на місці. Якщо ж піти тим шляхом, який рекомендує в. о. міністра, то парамедики виїжджатимуть на виклик і всіх пацієнтів везтимуть до лікарень. Це, без сумніву, викличе повний колапс у приймальних відділеннях наших лікарень.

А щодо ідеї перекваліфікувати фельдшерів на парамедиків, то це просто свідчення повної некомпетентності в. о. міністра. Вона навіть не усвідомлює, що фельдшер — це професіонал у галузі медицини, який провчився понад три роки і в багатьох випадках може виконувати функції лікаря. Запропонувати українським фельдшерам перекваліфікуватись на парамедиків (санітарів) — це те саме, що плюнути їм в обличчя.

2. “Реальну реформу системи охорони здоров’я можна зробити, не збільшуючи фінансування, просто треба ефективно використовувати наявні ресурси. Гроші мають іти за пацієнтом”.

Рекомендував би в. о. міністра взяти калькулятор, отримати загальнодоступні статистичні дані й дані про фінансування медицини в Україні та зробити прості розрахунки. В Україні нині є приблизно 220 000 тисяч лікарів, 460 000 медсестер і ще 150 000–200 000 допоміжного персоналу. На 2016 рік із бюджету на всю медицину виділили 44 млрд. гривень. Якщо б усі ці гроші спрямувати лише на зарплату (без втрат), то кожному працівнику сфери охорони здоров’я вийшло б на місяць трохи більше 4000 грн. Але за ці виділені гроші треба оплатити всі комунальні послуги медустанов, купити медикаменти та витратні матеріали, ремонтувати приміщення, стару медичну апаратуру, купувати нову тощо. Отже, немає жодного значення, чи ці гроші підуть на пацієнта, проти пацієнта чи мимо пацієнта, їх не вистачить ні на що. Та й не треба забувати стару традицію в українській медицині: чиновники від медицини крадуть, і крадуть багато. Не менше половини виділених державою грошей на медицину буде успішно вкрадено.

Мені здається, що будь-які агресивні реформи української медицини призведуть лише до одного — повністю буде зруйновано систему, яка хоч якось ще клигає і виконує свої функції. Єдине розумне, що міг би зробити уряд, це виділити гроші на медицину та розділити їх пропорційно між реально працюючими медичними установами. Це дало б змогу головним лікарям установ оплатити комунальні послуги. А те, що залишилося, вони б розділили між працівниками у вигляді формальних копійчаних зарплат. А після того всі надії треба покладати на Господа та ринкові відносини між лікарями та пацієнтами і сподіватися, що система якось працюватиме й не розвалиться остаточно.