КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ
ВОЛОДИМИР БЕХТЕРЕВ
Ім’я Володимира Бехтерева — російського вченого, який зробив значний внесок у розвиток медицини, широковідоме. Його наукова діяльність різноманітна і багатогранна. Саме він створив новий науковий напрям — психоневрологію, котра включає комплекс наук: психіатрію, неврологію, кримінологію, нейроанатомію, нейрофізіологію, психогігієну, психопрофілактику, медичну психологію, медичну педагогіку, нейрохірургію.
Майбутній вчений народився 20 січня 1857 р. в с. Сораї Єлабузького повіту В’ятської губернії (Росія) в сім’ї дрібного державного службовця Михайла Павловича Бехтерева. У 1864 р. родина переїхала до В’ятки, а через рік батько Володимира помер від сухот. Матеріальне становище сім’ї через смерть годувальника різко погіршилося. Джерелом існування тоді був невеликий прибуток, одержуваний від мешканців, котрі винаймали кімнати для проживання. Згадуючи своє дитинство, Бехтерев казав, що про цю пору життя у нього збереглися найприємніші спогади. Незважаючи на тяжке матеріальне становище, в сім’ї панував мир, а взаємини з матір’ю і братами були теплі і дружні. Мати, будучи освіченою жінкою, поставила собі за мету дати й дітям відповідну освіту.
Влітку 1867 р. Володимир успішно склав іспити у В’ятську гімназію і з 16 серпня розпочав заняття. До іспитів у гімназію його готував старший брат Микола, допомагала і мати, яка добре володіла французькою мовою. У ті роки відбувалася модернізація в сфері освіти, і гімназисти стали вчитися на один рік більше. Через важке матеріальне становище, а також накопичення втоми від життя в провінційному місті юний Бехтерев прийняв рішення, яке змінило все його життя. Він миттєво відреагував на випадково прочитане оголошення про прийом до Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Відомо, що майбутній вчений спочатку хотів присвятити себе акушерству, згодом його увагу привернули очні хвороби. Незабаром після вступу він переніс душевний розлад — “різку неврастенію” (діагноз самого Бехтерева), викликану, можливо, новими умовами життя юнака-провінціала у столиці, але 28 днів лікування в клініці психічних і нервових хвороб академії відновили його здоров’я. Можливо, саме тому, будучи студентом 4-го курсу, він обрав спеціальність “неврологія і психіатрія”, але в автобіографії пояснив вибір тим, що це давало можливість бути ближчим до громадського життя.
У 1878 р. В. М. Бехтерев закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію й опинився серед трьох випускників, які за весь курс навчання в академії мали більше двох третин відмінних оцінок. Тому він отримав грошову премію в 300 рублів і був залишений для подальшого навчання на кафедрі психіатрії у професора І. П. Мержеєвського. Через рік, у 1879 р., молодого випускника обрали дійсним членом Петербурзького товариства психіатрів. 9 вересня 1879 р. Бехтерев уклав шлюб із Наталією Петрівною Базилевською, з якою був знайомий ще в гімназії у В’ятці. Згодом в них народилося шестеро дітей.
Практично відразу після закінчення академії Бехтерев став вивчати діяльність головного мозку. Кінець XIX століття для неврології чимось нагадував епоху великих географічних відкриттів. Топографічні карти мозку уточнювалися й ставали докладнішими. Вони й донині зберігають найхимерніші назви своїх ділянок, островів і закутків: роландова борозна, вароліїв міст, морський коник, турецьке сідло та ін. У переліку назв багато імен першовідкривачів, і ім’я Бехтерева повторюється в ньому тричі.
Він зміг успішно захистити дисертацію “Досвід клінічного дослідження температури тіла при деяких формах душевних захворювань” на ступінь доктора медицини 4 квітня 1881 р. і згодом отримав вчене звання приват-доцента. У 1884 р. його відрядили за кордон для навчання у тодішніх провідних європейських вчених. Стажування в клініках Німеччини, Австрії та Франції допомогли отримати фундаментальні знання та досвід. Бехтерев стажувався на кафедрі психіатрії Віденського університету в Т. Мейнерта, вчився у провідних психіатрів — Е. Дюбуа-Реймона (Берлін), В. Вундта (Лейпциг), а також у Ж.-М. Шарко (Париж). У Німеччині Бехтерев також навчався у Флексига, директора психіатричної колонії, відомого дослідника нервової системи, автора кількох нових методів дослідження мозку.
Після Лейпцига дослідник поїхав до Франції, в госпіталь Сальпетрієр. Завдяки його засновнику і керівнику професорові Ж.-М. Шарко Сальпетрієр став Меккою неврологів Європи. Бехтерев привіз метру Шарко чудово виготовлені препарати зрізів мозку. На знак подяки Шарко особисто продемонстрував йому найцікавіші явища застосування гіпнозу на істеричних хворих. Слід зазначити, що тоді гіпноз тільки входив у лікарську практику, і довкола цього методу велося чимало суперечок. Їх центром було протистояння школи Шарко і школи професора Бернгейма. Шарко стверджував, що стан гіпнозу — ненормальний і нездоровий стан мозку, своєрідний, штучно викликаний невроз. Бернгейм же вважав гіпноз просто сном, викликаним навіюванням. З часом твердження представників школи Шарко визнано хибним, однак і позиції Бернгейма було дескваліфіковано.
Через деякий час після перебування в клініці Сальпетрієр професор Бехтерев читав лекції в Товаристві неврологів про лікування психічних розладів гіпнозом, хоча цей метод в Росії був тоді під підозрою, і той, хто його пропагував, дуже ризикував. Тільки тривала робота Бехтерева і його колег — статті в журналах, лекції, вдало вилікувані пацієнти та ін. — сприяла тому, що гіпноз як метод лікування різних недуг був прийнятий офіційно. Колективну психотерапію алкоголіків під гіпнозом започаткував у Росії також Бехтерев.
У 1885 р., будучи в закордонному відрядженні, він отримав пропозицію обійняти вакантну посаду завідувача кафедри психіатрії в Казанському університеті. Після тривалих внутрішніх вагань вчений Бехтерев усе-таки погодився і разом із дружиною переїхав на Поволжя. Водночас він працював консультантом у першій у Росії окружній психоневрологічній лікарні в Арському Полі, де створив першу в світі психофізіологічну лабораторію. Предметом вивчення в ній стали структура мозку і нервової тканини. Слід зазначити, що тоді в російській психіатрії майже не було лікарів-росіян, навіть історії хвороб писалися німецькою.
В. М. Бехтерев більшу частину своїх зусиль спрямував на організацію й побудову неврологічної клініки, умови лікування в якій відповідали б вимогам часу. Через кілька років після того, як клініку було побудовано, відкрилося перше в світі нейрохірургічне відділення, де післяопераційні хворі працювали на городі, шили і займалися іншою працею, і така зайнятість виявилася терапевтично корисною.
У 1885 р. Бехтерев описав важливе клітинне ядерне скупчення, що входить до складу вестибулярної системи стовбура мозку, яке згодом назвали його іменем. На початку 1890-х р. почав виходити його авторський семитомник “Основи вчення про функції мозку” — унікальна, єдина не лише в Росії, а й у світі енциклопедія всього, що було відомо тогочасній науці про мозок. Це було документальним, ґрунтовним фундаментом тих ідей, які під назвою “невризму” відстоювали мислячі дослідники й лікарі в усьому світі. Бехтерев першим ужив слово “неврологія”, щоб означити ним весь обшир наук про нервову систему. Живучи в Казані, він організував наркологічну допомогу населенню, розробив і вперше застосував метод колективної гіпнотерапії.
Вчений заснував у Казані Товариство невропатологів і психіатрів, створив у 1893 р. журнал “Неврологічний вісник”, який виходив під його редакцією до 1918 року. Там же Бехтерев написав і опублікував понад 50 робіт, зокрема фундаментальну працю “Провідні шляхи головного та спинного мозку” (1894). Тоді в дослідників центральної нервової системи був єдиний дослідницькимй метод: з ущільненого в спирті мозку вони виділяли й вищипували, відділяючи одне від одного, окремі волокна. У книзі “Провідні шляхи головного та спинного мозку” Бехтерев запропонував свій “метод порівняння послідовних зрізів одного напряму нервових пучків”. За цими словами стоїть виснажлива багатогодинна праця. Ніж мікротома відсікає найтонший зріз замороженого мозку, і цей зріз, закріплений на скельці, потрапляє під мікроскоп для розгляду і замалювання. Другий зріз, п’ятий, трьохсотий — і вдається простежити до кінця шлях кількох нервових волокон і контактів кількох клітин. Близько двадцяти років робочий стіл Бехтерева був завалений скельцями зі зрізами. Їдучи на нове місце праці, він завжди залишав на старому багатотисячну колекцію таких зрізів. Книга “Провідні шляхи” була перекладена на кілька іноземних мов і удостоїлася золотої медалі Російської академії наук. На ній ґрунтуються всі сучасні атласи мозку. Один з укладачів цих атласів, який також витратив на них усе своє життя, німецький професор Копш, якось сказав: “Найліпше знають будову мозку тільки двоє: Бог і Бехтерев”.
Наукова школа, яку створив Бехтерев, набула світового значення. Його лекції були такі цікаві, що їх приходили слухати не лише студенти. Одним із слухачів був робітник Олексій Пєшков — майбутній письменник Максим Горький. Всього за життя дослідника вийшло понад 600 наукових праць, що охоплюють питання морфології та фізіології нервової системи, психології, клінічної невропатології і психіатрії. У дослідженнях 1887–1892 р. він відкрив і описав провідні шляхи спинного і головного мозку, засвідчив зв’язок між окремими ділянками кори великих півкуль і певними внутрішніми органами і тканинами.
Навесні 1893 р. професор Бехтерев отримав запрошення від начальника Військово-медичної академії в Петербурзі очолити кафедру психічних і нервових хвороб, залишену І. П. Мержеєвським за вислугою років. Восени дослідник переїхав до Петербурга, де як професор розпочав викладати неврологію і психіатрію в академії і з 1897 р. — у Жіночому медичному інституті. У Військово-медичній академії він організував одне з перших у світі нейрохірургічних відділень. У 1899 р. Бехтерев був нагороджений золотою медаллю Російської академії наук.
У 1902 р. у праці “Основи вчення про функції мозку” Бехтерев систематизував загальні положення про діяльність цього органа. Він відкрив ядра і провідні шляхи; встановив анатомо-фізіологічні основи рівноваги і просторової орієнтації, виявивши в корі головного мозку центри руху і секреції внутрішніх органів. Спираючись на вчення про умовні рефлекси, Бехтерев на початку століття створив нове вчення — рефлексологію.
У 1907–1910 р. Бехтерев опублікував три томи книги “Об’єктивна психологія”. Вчений стверджував, що всі психологічні процеси супроводжуються рефлекторними руховими реакціями, які доступні спостереженню і реєстрації. Прізвище вченого лягло в основу хвороби Бехтерева, рефлексів Менделя-Бехтерева, Бехтерева-Якобсона. Мікстура Бехтерева широко використовувалася як заспокійливий засіб. Для оцінки симптомів низки хвороб Бехтерев створив спеціальні прилади (альгезиметр, що дозволяє точно вимірювати біль; барестезіометр — прилад для вимірювання чутливості). Для лікування нервово-психічних захворювань Бехтерев увів у психотерапію метод відволікання, колективну психотерапію.
У 1912 р. в структурі психоневрологічного інституту він відкрив Експериментально-клінічний інститут з вивчення алкоголізму, який через рік набув міжнародного визнання.
У вересні-жовтні В. М. Бехтерев брав участь у широко обговорюваній у Росії “справі Бейліса”: він провів повторну психіатричну експертизу і довів невинність підсудного Менделя Бейліса (йому було пред’явлено обвинувачення в ритуальному вбивстві православного 13-річного хлопчика Андрія Ющинського, а за результатами першої експертизи, яку провів професор І. А. Сікорський, ця можливість не виключалася). Після виступу В. М. Бехтерева на процесі суд присяжних виправдав М. Бейліса. Експертиза у справі Бейліса увійшла в історію науки як перша судова психолого-психіатрична експертиза. Відразу ж після виступу В. М. Бехтерева у “справі Бейліса” 5 жовтня прийшла відповідь міністра народної освіти Л. А. Кассо (1865–1914) на представлення психоневрологічного інституту: він не вважав можливим “затвердити академіка і таємного радника Бехтерева на нове п’ятиріччя в званні президента інституту”. Водночас ученого звільнено з Військово-медичної академії і з Жіночого медичного інституту.
У 1913 р. сім’я Бехтерева оселилася у власному будинку, побудованому за проектом архітектора Р. Ф. Мельцера на Кам’яному острові. Крім того, сім’я мала дачу “Тихий берег” на березі Фінської затоки, де Бехтереви проводили недільні, святкові дні та все літо. Неподалік від їхньої дачі була садиба “Пенати” російського художника Іллі Рєпіна (1844–1930), якого нерідко відвідував Бехтерев. За спогадами дочки дослідника Марії, вони часто їздили до Рєпіна уздовж затоки на конях. Влітку 1913 р. Рєпін написав знаменитий портрет Бехтерева, що зберігається в Російському музеї, а його авторська копія — в меморіальному музеї В. М. Бехтерева при психоневрологічному інституті. У цьому ж музеї зберігається й робота скульптора Е. А. Блоха — бюст вченого. Під час позування В. М. Бехтерев сам виліпив зі шматка глини голову стражденного хлопчика, а скульптор Блох додав цю роботу вченого до виконаного ним бюста Бехтерева.
Жовтневу революцію 1917 р. Бехтерев, як і багато російських інтелігентів, прийняв захоплено, про що йому згодом довелося дуже пожалкувати. У 1918 р. вчений звернувся до Раднаркому з клопотанням про організацію інституту з вивчення мозку і психічної діяльності. Інститут було створено в середині 1918 р., і Бехтерев аж до своєї смерті був його директором. Ідея про створення Інституту мозку була однією з його останніх ідей. Там він зібрав вражаючий музей, котрий став саме музеєм мозку. Доля розпорядилася ним з властивою їй іронією: першим у музеї виявився мозок його творця. Згодом цей плід праці вченого було названо Державним рефлексологічним інститутом із вивчення мозку ім. В. М. Бехтерева.
У 1920 р. Бехтерев зацікавився дресируванням тварин. Разом із відомим дресирувальником В. Л. Дуровим він проводив досліди уявного навіювання собакам заздалегідь задуманих дій. Вже до початку 1921 р. в лабораторії В. Л. Дурова за 20 місяців досліджень було зроблено 1278 дослідів навіювання псам, у тому числі вдалих — 696. Статистична обробка матеріалу засвідчила, що “відповіді тварин не були справою випадку, а залежали від впливу на неї експериментатора”. Навіювання проводилося як при безпосередньому візуальному контакті з твариною, так і на відстані, коли собака і дресирувальник не бачили і не чули одне одного. Слід підкреслити, що досліди проводилися з псами, котрі мали певні зміни в психіці, що виникли після спеціального дресирування.
Класичними у вивченні телепатії є описані В. М. Бехтеревим у 1919 р. шість дослідів над дресированим собакою. У чотирьох дослідах передавальником завдання був В. Л. Дуров, а в двох інших — сам академік, причому про свої уявні завдання він нікому перед досвідом не розповідав. Досліди відбувалися в ленінградській квартирі В. М. Бехтерева.
Вчений виявив, що людина в колективі поводиться себе по-іншому, ніж людина індивідуальна. “Можна точно сказати, — писав він, — що навіть особистості, що входять до складу тієї чи іншої спільноти, нерідко виявляють такі сторони своєї співвідносної діяльності, які зазвичай не проявляються в індивідуальному житті”. Він навіть посилив цю характеристику: “Замість того щоб проявляти себе особливим чином, особистість виявляється в більшості своїх дій і вчинків, у своїх заявах представником суспільства, а не самого себе. Звідси очевидно, що особистість є більше повторювачем, ніж індивідуальним творцем”. Бехтерев вивчав натовп, ймовірно, спираючись на бачені ним десятки мітингів того періоду. Він з’ясував, що “чим елементарніша мета і завдання колективу, тим більших розмірів він може досягти. Натовп може сягати сотень тисяч. Театральна публіка може складатися з кількох тисяч”. Колектив живе й існує за рахунок індивідуального організму, і чим тісніше згуртування колективу, тим менше місця для прояву окремої особистості.
У 1918 р. Бехтерев почав проводити дослідження на дітях. Багато чого з того, що відомо сьогодні про дитячий період дозрівання людини, відкрив саме він. Бехтерев використовував для дослідницьких цілей і своїх дітей, особливо молодшу, останню дочку — Марію. Він зібрав велику колекцію дитячих “малюнків дівчинки М.” — так підписані вони були в його статті “Первісна еволюція дитячого малюнка в об’єктивному вивченні".
У 1927 р. Бехтереву було присвоєно звання “Заслужений діяч науки РРФСР”. А 24 грудня того ж року вчений помер. Помер Володимир Михайлович так несподівано і швидко, що виникла версія: його прибрали за наказом Сталіна. Треба зазначити, що ця версія дуже правдоподібна. У грудні 1927 р. Бехтерев, збираючись із Ленінграда в Москву на Перший Всесоюзний з’їзд невропатологів і психіатрів, отримав з лікувального управління Кремля телеграму з проханням, приїхавши в Москву, зв’язатися з керівництвом країни.
На засідання з’їзду 22 грудня Бехтерев запізнився на кілька годин. На запитання колег про причину затримки він з роздратуванням відповів, що “дивився одного сухорукого параноїка”. Більше того, Бехтерев зробив згубний для себе висновок, що з таким захворюванням людина не може керувати країною. І цими висновками Бехтерев необережно і відкрито нібито ділився з колегами, відверто називаючи Сталіна психічним пацієнтом. Бехтерев був впливовим і авторитетним вченим і навряд чи став би бути обережним з діагнозом Сталіна, який тоді ще не став диктатором. Того ж дня, в п’ятницю, 22 грудня, повернувшись із Кремля, Бехтерев виступив із доповіддю на з’їзді, потім оглядав нову лабораторію Інституту психопрофілактики, а звідти, за одними даними, пішов до Малого театру на популярну в тому сезоні виставу “Любов Ярова”, а за іншими — до Большого театру на балет Чайковського “Лебедине озеро”.
Колеги вченого розповідали, що в театрі до нього підійшли два незнайомці, розговорилися і запросили в урядовий буфет. Там, продовжуючи розмову, чимось пригощали. Наївно думати, вважають деякі дослідники, ніби вченого зі світовим ім’ям могли пригощати у відомому театрі несвіжою їжею. Однак після повернення з театру Бехтереву стало дуже зле. Професор Бурмін прописав йому постільний режим. Під вечір самопочуття Бехтерева різко погіршилося. Цього разу до нього разом з Бурміним прибув професор Шервинський, а також два лікарі — Клименков і Костянтинівський. Дивно, що в останні години біля ліжка вмираючого опинилися недосвідчені, маловідомі лікарі. Обидва професори підтвердили ранковий діагноз: гостре шлунково-кишкове захворювання; лікарі залишилися чергувати на ніч.
Однак спокійної ночі у хворого вже не було. Загальне отруєння організму Бехтерева нестримно наростало. Він час від часу втрачав свідомість. Дихання стало переривчастим. Частота пульсу різко впала, і о 23 годині 45 хвилин 24 грудня після короткої агонії учений помер від паралічу серця.
Вранці 25 грудня на квартиру до нього прибули тодішні світила радянської медицини. Зокрема, неврологи Г. І. Россолімо, Л. С. Мінор, В. В. Крамер, психіатр В. А. Гіляровський, патологоанатом А. І. Абрикосов, нарком охорони здоров’я Н. А. Семашко. Скульптор І. Д. Шадра зняв гіпсову маску, а професор Абрикосов зробив автопсію мозку померлого. Була оголошена остання воля Бехтерева: передати його мозок у Ленінградський інститут з дослідження мозку, а тіло кремувати.
Згідно з офіційною версією, Бехтерев “отруївся консервами”. Версія, що його отруїли органи НКВД, документально не підтверджена, але й не спростована. Втім, як і версія про те, що сухорукий пацієнт на прізвище Сталін був параноїком. Некролог у журналі “Вісник знання” повідомив, що причина смерті — шлунково-кишкове захворювання. Цей висновок прихильники версії отруєння оцінюють як “невизначений і непрофесійний”.
Дивним було й те, що представники Наркомздоров’я вирішили не робити розтину й патологоанатомічного дослідження, а лише вилучили мозок. Тіло ж нібито з волі вченого кремували, хоча всі родичі Бехтерева (крім його дружини) були проти цього. Смерть ученого породила версію-легенду з багатьма невідомими... Одну з чуток можна відразу ж спростувати. Йдеться про твердження, що хворому була надана недостатня і некваліфікована допомога. Це, звісно, зовсім не так.
А ось про зловісну роль Сталіна в цій історії висловлювалися судження вкрай суперечливі. Треба сказати, що після смерті дослідника багато його родичів були репресовані. І хоча в роки великого терору репресовано тисячі й тисячі ні в чому невинних людей, випадок з родичами Бехтерева здається особливим і викликає підозру.
Іншу версію смерті Бехтерева висловив письменник Гліб Анфілов. Згідно з його гіпотезою, смерть вченого була безпосередньо пов’язана з його роботами в ділянці створення “ідеологічної зброї”. Ці роботи полягали в тих дослідах із тваринами, якими Бехтерев займався разом із дресирувальником Дуровим. Вчені тоді нібито намагалися знайти якусь радіохвилю, яка “регулює” трансляції думок, і не тільки тварин, а й людей. Згідно з гіпотезою Анфілова, яка ґрунтується на бесідах із колишніми співробітниками Бехтерева, в їх групі виділилося два напрями. Один з них — передача думок та емоцій на відстані, тобто телепатія. Тут вдалося досягти певних успіхів, в основному з трансляції емоційних станів. Другий напрям передбачав використання для навіювання звичайну радіомережу або мікрофон. Було виявлено комплексні радіосигнали певного ритму, що викликають у слухачів легкий гіпнотичний стан, що підвищує ступінь сугестивності. Спочатку на ці приховані сигнали реагують небагато людей, зазвичай найбільш піддатливі, а далі настає процес взаємної індукції, характерний для натовпу. Люди, таким чином, вводяться в заворожений стан, який сам Бехтерев називав “гіпнотичною чарівністю”. Через деякий час характер сигналів змінювався, щоб викликані ідеї закріпилися в підсвідомості. Тому цей метод використовувався подібним чином при демонстрації звукового кіно. Одержана в результаті експериментів “ідеологічна зброя” повинна була мати внутрішнє застосування. Якщо зазвичай психологічна зброя спрямовується на придушення і дезорганізацію ворога, то розроблена Бехтеревим, навпаки, повинна була мобілізувати і надихати прихильників. Фактично це була зброя для підкорення народних мас. Вона створювала не тільки слухняний натовп, а й образ обожнюваного вождя. Про таке застосування його винаходу Бехтерев спочатку й не припускав. Але коли було досягнуто перших успіхів, хтось із співробітників доповів про це у компетентні органи. Ідеологи швидко оцінили відкриття. На початку 1927 р. один із керівників робіт несподівано зник, скоріше за все, втік до Німеччини, прихопивши з собою секретні папери. В усякому разі цим пояснюється багато чого в подібності політичних ситуацій у Росії та Німеччині того часу. Бехтерев опинився під прицілом НКВД. До того ж влада вже не мала в ньому потреби, оскільки метод був відпрацьований і апробований. Залишалося лише впровадити його в життя. Бехтерев, очевидно, виступив проти, і тоді його усунули.
“Обставини смерті академіка Бехтерева в кінці двадцятих років таємно розслідували троє відомих російських юристів: Н. К. Муравйов, П. Н. Малянтович і А. А. Іогансен”, — писав у своїй книзі внук останнього. Н. Муравйов взявся зібрати відомості у верхньому ешелоні влади в Москві. До цього він кілька років працював юрисконсультом у наркома зовнішньої торгівлі Красіна і спілкувався з багатьма політичними лідерами СРСР. А. Йогансен провів розслідування в близьких до Бехтерева академічних і медичних колах у Ленінграді. Невідомо, яку частину роботи взяв на себе П. Малянтович, але коли трійка знову зустрілася і проаналізувала зібрану інформацію, висновки збіглися повністю.
З’ясувалося, що в 1927 р. Г. Є. Зінов’єв, який стояв на чолі Ленінградської парторганізації, вступив у смертельну сутичку із Сталіним за владу й вирішив висунути проти “вождя і вчителя” звинувачення в отруєнні Леніна. Про те, що Сталін давав Леніну отруту, знала вся партійна верхівка. Однак усі боялися і мовчали. Лише Троцький пізніше спробував відкрито звинуватити Сталіна, за що й був убитий. Зінов’єв у 1927 р. розраховував перемогти Йосифа Віссаріоновича за допомогою показань свідків Бехтерева, для чого і став чинити тиск на вченого. Той у 1923 р. оглядав хворого Леніна і не мав сумнівів у тому, що Володимир Ілліч був отруєний. Експертний висновок Бехтерева, вченого зі світовим ім’ям і величезним авторитетом, міг поставити Сталіна в дуже скрутне становище. Однак вихід знайшовся. “Немає людини — немає проблеми”. І великого вченого не стало.
“Ленінській темі” присвячена ще одна версія. Правнук Бехтерева, Святослав Лебедєв, директор Інституту мозку людини, вважає, що вчений був убитий через діагноз, поставлений Леніну. Бехтерев вважав, що у “великого вождя” сифіліс головного мозку. Хоча Володимир Ілліч тоді вже лежав у мавзолеї, правда про справжню причину його смерті жодним чином не повинна була стати надбанням громадськості. Тому, запобігаючи витоку небезпечної інформації, Бехтерева цілком могли вбити, хоча невідомо, чому аж через три роки після смерті Леніна.
Академіку віддали всі відповідні для того часу почесті: урочистий похорон на Волковському кладовищі в Ленінграді, публікація його праць і увіковічення імені в топоніміці країни.
У 1939 р., на наступний день після святкування свого 70-річчя померла, Н. К. Крупська. За однією з версій, вона отруїлася тортом, якого передав ювілярці особисто Сталін. Генсек боявся, що “вдова Леніна” на черговому з’їзді партії виконає свою обіцянку і скаже “всю правду” про нього. Чи не той самий “почерк”, що й при усуненні Бехтерева?
***
Володимир Михайлович Бехтерев — один із основоположників експериментальної психології, лікар, невролог, психіатр, фізіолог і морфолог, роботи якого з вивчення морфології мозку стали значним внеском у світову науку. Він відкрив церебральні ядра і провідні шляхи; створив вчення про провідники спинного та функціональну анатомію головного мозку; встановив анатомо-фізіологічну основу рівноваги і просторової орієнтації, виявив у корі головного мозку центри руху і секреції внутрішніх органів, описав низку фізіологічних і патологічних рефлексів, розладів і синдромів: боязнь почервоніти, боязнь запізнитися, нав’язливі ревнощі, нав’язливу посмішку, боязнь чужого погляду, боязнь статевого безсилля, одержимість гадами (рептилофренію), нестримний сміх або плач та ін. Бехтерев також написав праці з колективної психології, в яких закони дій колективу порівнюються з законами фізики. Не було жодного розділу в неврології, де б серйозна дискусія обійшлася без ідей та гіпотез Бехтерева. Квінтенсенцією його діяльності став той факт, що одну з поширених соматичних хвороб (анкілозуючий спондилоартрит) названо за прізвищем дослідника.
Література
- Бехтерев В. Избранные работы по социальной психологии. — М.: Наука, 1994. — 400 с.
- Бехтерев В. Объективная психология. — М.: Наука, 1991. — 480 с.
- Бехтерев В. Общие основы рефлексологии человека. — М.-Л., 1928. — 544 с.
- Бехтерев В. М. и его вклад в развитие отечественной медицины [Электронный ресурс] // http://www.webmedinfo.ru
- Бунчук Н. К 150-летию со дня рождения В.М. Бехтерева // Научно-практическая ревматология. — 2008. — №1. — С. 85.
- Вальдыш Г. Бехтерев в Петербурге-Ленинграде. — Л.: Лениздат, 1979. — 320 с.
- Владимир Михайлович Бехтерев [Электронный ресурс] // http://www.bekhterev.spb.ru
- Владимир Михайлович Бехтерев [Электронный ресурс] // http://www.koob.ru
- Владимир Михайлович Бехтерев: биография [Электронный ресурс] // http://taina.aib.ru
- Владимир Михайлович Бехтерев: жизнь и творчество [Электронный ресурс] // http://www.hrono.ru
- Владимир Михайлович Бехтерев. [Электронный ресурс] // http://ru.wikipedia.org
- Губерман И. Бехтерев: страницы жизни. — Знание, 1977. — 160 с.
- История жизни В. М. Бехтерева. [Электронный ресурс] // http://www.peoples.ru
- Никифоров А. Бехтерев. — М.: Молодая гвардия, 1986. — 288 с.
- Репортаж: 150 лет со дня рождения академика Владимира Бехтерева. [Электронный ресурс] // http://www.5-tv.ru/news/2358/
- Черненко Г. Бехтерев // Тайны ХХ века. — 2010. — №4. — С.15-17.