КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ

Леопольд Ауенбруггер

img 1

Леопольд Ауенбруггер народився 11 листопада 1722 в Австрії, в містечку Лінц (провінція Штірія). Його батько, власник готелю і водночас виноторговець, дав синові можливість хорошої освіти, а потім відправив у столицю імперії для навчання в Віденському університеті. Закінчивши в 1752 році медичний факультет, він провів у його стінах все своє життя, і лише протягом 1751–1768 паралельно виконував обов’язки лікаря в Іспанському військовому шпиталі Відня.

Вихованець “старої віденської школи”, Ауенбруггер, скромний практичний лікар, ординатор імператорської Віденської лікарні, в 1761 році вперше запропонував спосіб діагностики — перкусію. Перкусія (від лат. percussio — нанесення ударів) — метод дослідження серця, легенів та інших внутрішніх органів, ґрунтується на тому, що звук, що виникає при вистукуванні здорових і уражених тканин, різний. Автор методу стверджував, що “перкусія проводиться за допомогою м’якого і легкого постукування кінцями пальців по грудях. При постукуванні по грудній клітці здорової людини вона видає звук, аналогічний до того, що видається барабаном, обтягнутим сукном або іншою грубою тканиною. Якщо звук більш високого тону, то це вказує на хвороби внутрішніх органів; те ж саме типове у випадку більш приглушеного звуку”. Цей метод поряд з аускультацією більше двохсот років залишався єдиним діагностичним засобом в убогому арсеналі лікаря.

Не слід забувати, що про перкусію як метод дослідження говориться ще в “Афоризмах” Гіппократа. Вона застосовувався батьком медицини при скупченні рідини в порожнині живота і при тимпаніті (звук, що виникає при перкусії над порожнистим органом або порожниною, що містить повітря). Є підстави припускати, що перкусія використовувалася Гіппократом при розпізнаванні захворювань різних внутрішніх органів, наприклад плеври.

Леопольд ріс у сім’ї виноторговця, і йому доводилося часто спостерігати, як шинкарі вистукували бочки, щоб визначити, скільки в них залишилося вина. Уже будучи лікарем, він припустив, що таким же чином можна визначити, чи є в плевральних порожнинах рідина, яку зазвичай виявляли тільки при розтині людей, померлих від запалення. Згодом він з’ясував, що перкусією можна розпізнати як одностороннє, так і двостороннє скупчення рідини між плеврою і легенями — ексудативний плеврит, “водянку грудей”, збільшення порожнини перикарда, серцеву аневризму, гіпертрофію та розширення серцевих шлуночків.

Протягом 10 років спостережень, вчений підтвердив діагностичну цінність перкусії, порівнюючи аускультативні властивості посмертних зразків тканин і вивчаючи трупи. Він вводив рідину в плевральну порожнину і довів, що лише перкуторно цілком можливо оцінити її рівень і чи необхідно її видаляти. Його останні дослідження були присвячені туберкульозу. Ауенбруггер вияснив, як можна перкуторно виявляти каверни легень, їх локалізацію і розміри. Він також розпізнав, що інформацію щодо вмісту цих порожнин, а також стану легень, можливо одержати шляхом накладанні долонь на грудну клітку і відчуття вібрації при розмові і диханні (fremitus). Це, по суті, випадкове спостереження призвело до значного відкриття, подібно як відкриттю гальванізму послужили кілька жаб, з яких передбачалося приготувати цілющий відвар для дружини Гальвані.

Свої міркування, які стали результатом ретельних спостережень, Ауенбруггер описав в 95-сторінковому трактаті латинською мовою “Inventum novum ex percussione thoracis humani ut signo abstrusos interni pectoris morbos detegendi” (“Новий спосіб, як за допомогою вистукування грудної клітки вдається виявити приховані усередині грудей хвороби”). На книгу дослідника не звернули уваги. Як відомо — немає пророка у своїй вітчизні. Мало того, на перешкоді поширення перкусії став засновник “старої Віденської” клінічної школи А. Де Гаен, який зустрів у штики і висміяв пропозицію автора. Як це нерідко буває, сучасники не оцінили відкриття, про нього дізналися лише через 47 років.

Книга Ауенбруггера вийшла у Відні в 1761 році латинською мовою. У 1770 році Р. де ла Шассаньяк частково переклав її на французьку і видав у вигляді додатку до свого посібника з хвороб легенів. І тільки наприкінці XVIII століття французький лікар Жан Корвізар, один з основоположників клінічної медицини, скористався відкриттям австрійського лікаря і після 20 років застосування перкусії на практиці переклав згадану вище книгу повністю на французьку мову і опублікував в 1808 році, супроводжуючи схвальними коментарями. Корвізару не можна відмовити в проникливості — не випадково ж він був особистим лікарем Наполеона. Метод перкусії отримав загальне визнання, і йому було призначено увійти в практику в якості одного з основних прийомів діагностики. Перед смертю Ауенбруггера його книга привернула увагу іншого французького вченого — Рене Лаеннека, котрий, відштовхуючись від неї, розробив метод аускультації.

Інший видатний віденський лікар чеського походження Йозеф Шкода (1805–1881 рр.), спираючись на досягнення Ауенбруггера, розширив методи фізичної діагностики. Він заявив на противагу тодішнім клінічним ідеям, що “фізичні явища у хворому організмі не становлять ще самої хвороби, навпаки, вони тільки є вираженням певних фізичних станів, які в свою чергу обумовлені хворобливими змінами”. Завдяки цьому, симптоми знову зайняли належне положення в патології, яка в той же час стала вивчатися більше з клінічного, ніж з теоретико-природно-історичного боку. Шкода і інші віденські клініцисти скептично ставилися до теорій і теоретиків медицини.

Зроблене Шкодою спостереження про те, що навіть важкі захворювання, самозцілення від яких у той час визнавалося неможливим, можуть регресувати, змусило лікарів відмовитися від неминучих на той час кровопускань і малоефективних ліків. Як це нерідко відбувається, тодішні медики впали в іншу крайність. “Ми можемо розпізнати, описати і зрозуміти хворобу, — говорить Шкода, — але ми не повинні навіть мріяти про можливість вплинути на неї будь-якими засобами”. Цю точку зору сприйняли і багато інших віденських клініцистів, наприклад Йозеф Дітль, якому вершиною всієї клінічної мудрості здавався “вичікувальний спосіб дій”, проголошений ще Гарвеєм. Це призвело до того, що численні лікарі, залучені Шкодою в дунайську столицю, визнавали, що, по суті, вся лікарська діяльність обмежується постановкою лише більш точного діагнозу. Деякі віденські лікарі намагалися примирити поліпрагмазію (одночасне призначення лікарських засобів) і нігілізм. Такими були Йоганн Оппольцер (1808–1871 рр.) і Адальбер Душек (1824–1882 рр.). Лише пізніше Отто Калер (1849–1895 рр.), Герман Нотнагель повернулися до ідей і традицій “старої Віденської школи”.

Мало кому відомо, що Ауенбруггер вперше вказав на можливість лікування психічних хвороб камфорою. Значення цього відкриття скромного віденського лікаря важко переоцінити. Його ім’я також пов’язане із симптомом Ауенбруггера — пухлиноподібним випинанням передньої стінки грудної клітки в епігастральній ділянці у випадку великого перикардіального випоту.

Австрійський лікар прожив довге і досить щасливе життя. Його пам’ятають за тепле ставлення до молодих лікарів, бідних і пацієнтів, особливо хворих на туберкульоз. Він помер від епідемічного висипного тифу 17 травня 1809 року у Відні.

Підготував Юрій Матвієнко

Література

  1. Bedford DE. Auenbrugger’s contribution to cardiology. History of percussion of the heart. Br Heart J. 1971 Nov;33(6):817-21.
  2. Bloch H. The fathers of percussion. J Fam Pract. 1993 Feb;36(2):232.
  3. Davies MK, Hollman A. Joseph Leopold Auenbrugger (1722-1809). Heart. 1997 Aug;78(2):102.
  4. Ellis H. Leopold Auenbrugger, father of the clinical examination of the chest. Br J Hosp Med (Lond). 2009 Jul;70(7):415.
  5. Landsberger M. Percussion discovered. Trans Stud Coll Physicians Phila. 1981 Dec;3(4):255.
  6. Pai-Dhungat JV, Parikh F. Joseph Leopold Auenbrugger--founder of percussion technique. J Assoc Physicians India. 2012 Aug;60:60.
  7. Rate RG. Leopold Auenbrugger and "The Inventum Novum". J Kans Med Soc. 1966 Jan;67(1):30-3.
  8. Rosen G. Percussion and nostalgia. J Hist Med Allied Sci. 1972 Oct;27(4):448-50.
  9. Tan SY, Hu M. Josef Leopold Auenbrugger (1722-1809): father of percussion. Singapore Med J. 2004 Mar;45(3):103-4.