КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ

ВІЛЬЯМ ГАРВЕЙ

img 1

Важко назвати відкриття, яке за своїм значенням для біології та медицини було б рівним відкриттю кровообігу. Воно докорінно змінило уявлення лікарів про походження багатьох хвороб, а також спонукало змінити методи їх лікування. Якщо Везалій заклав основи сучасної анатомії людини, то Гарвей створив нову науку — фізіологію, котра вивчає функцію органів людини і тварин. Іван Павлов казав, що “лікар Вільям Гарвей заглянув в одну з найважливіших функцій організму — кровообіг і тим самим заклав фундамент нового розділу точного знання — фізіології тварин”.

Історія свідчить, що в більшості наукових відкриттів є попередники, які готують їх. Найчастіше один вчений виявляє якийсь факт, що не вкладається в існуючі уявлення, інший — пропонує пояснення, а третій — доводить справедливість гіпотези. Ці етапи однаково важливі й необхідні, але переважно звертають увагу на останній із них. Так сталося і з відкриттям кровообігу. Пальма першості дісталася не тому, хто підготував відкриття, а тому, хто його сформулював.

Іспанський мислитель і природознавець Мігель Сервет, який у 1553 році висловив ідею про існування малого кола кровообігу, в тому ж році був звинувачений у єресі і спалений на багатті інквізиції в Женеві. Це відбулося головним чином через теологічні розбіжності з Ж. Кальвіном. Сервет народився в 1511 році в Арагонії, вивчав юриспруденцію і географію спочатку в Сарагосі, потім у Франції (Тулузі). Деякий час після закінчення університету він служив секретарем у сповідника імператора Карла V. Перебуваючи при імператорському дворі, довгий час жив у Німеччині, де познайомився з Мартіном Лютером. Це знайомство викликало у Сервета інтерес до теології. Хоча в цій сфері Сервет був самоуком, проте він вивчив богослів’я досить глибоко, що дозволяло не в усьому погоджуватися з вченням отців церкви. Він не приховував своїх поглядів, тому зустрівся з ворожим ставленням з боку представників духовенства. У віці всього лише двадцяти років він наважився написати теологічну працю, в якій заперечив догмат Святої Трійці.

Піддавшись на вмовляння свого друга, придворного лікаря принца Лотарінгского, Сервет у Парижі ґрунтовно вивчив медицину. Вчителями його були Сільвій і Гюнтер. Сучасники казали про нього, що навряд чи можна знайти рівного йому за знанням вчення Галена. Навіть серед учених анатомів Сервет мав славу ерудита. Закінчивши медичний факультет, він оселився в містечку Шарльє в долині Луари, де зайнявся медичною практикою. Але слава єретика, як тінь, ішла за ним по п’ятах і перешкодила вести спокійне життя провінційного лікаря. Місцевий священик, який мав підтримку вищих церковних властей, став переслідувати його на кожному кроці. Унаслідок цього Сервету довелося втікати і якийсь час переховуватися в Ліоні.

Загадковим чином Сервет став домашнім лікарем Віденського архієпископа, в палаці якого провів дванадцять спокійних років, вирішуючи деякі питання медицини та віри. Рукописи своїх праць він посилав Кальвінові. Згодом, у 1553 році, Сервет таємно надрукував тисячі примірників книги “Відновлення християнства”, яку до того зберігав у рукописі сім років. Католицька церква визнала її єретичною. Рятуючись від переслідування інквізиції, він втік з Відня до Італії, дорогою зупинився в Женеві, намагаючись знайти захист у Кальвіна. Не встиг Сервет поселитися в Женеві, як його за наказом протестантського проповідника схопили й кинули до в’язниці. Його звинуватили в запереченні божественності Христа, судили і за вироком церковного суду Женеви спалили на багатті 27 жовтня 1553 року.

У книзі Сервета є висловлювання, присвячені легеневому кровообігу. Яким шляхом Сервет дійшов цієї ідеї, встановити важко. Однак він описав мале коло кровообігу, спростувавши, таким чином, теорію Галена про перехід крові з лівої половини серця у праву через невеликі отвори в перегородці передсердь. Опубліковане в теологічному трактаті, забороненому інквізицією, відкриття Сервета залишилося невідомим лікарям. Через кілька років після смерті дослідника мале коло кровообігу вдруге відкрив Реальд Коломбо.

Коломбо народився в 1516 році в м. Кремона (Ломбардія), навчався у Венеції і Падуї. У 1540 році був призначений професором хірургії в Падуї, але згодом ця кафедра була передана Везалію. У 1546 році його запросили професором анатомії в Пізу, а через два роки папа Павло IV призначив Коломбо професором анатомії в Рим, де він працював до кінця свого життя (1559 р.). Праця Коломбо “Про анатомію”, в якій були висловлені думки про легеневий кровообіг, була опублікована в рік його смерті. З ідеєю малого кола кровообігу Коломбо, яка була абсолютно ідентична серветівській, Вільям Гарвей був ознайомлений. Чи знав він про працю Сервета, сказати ніхто не береться. Майже всі примірники книги “Відновлення християнства” були спалені.

Ще одним попередником Гарвея називають італійця Андреа Цезальпіна (1519–1603 рр.), професора анатомії і ботаніки в Пізі, лейб-медика папи Климента VIII. У своїх книгах “Питання навчання перипатетиків” і “Медичні питання” Цезальпін, подібно до Сервета і Коломбо, описав перехід крові з правої половини серця в ліву через легені, але не відмовлявся і від галенівського вчення про просочування крові через перегородку серця. Цезальпін першим вжив вираз “циркуляція крові”, але він не вкладав у нього того поняття, яке згодом було означене Гарвеєм.

Вільям Гарвей, засновник сучасної фізіології та ембріології, народився 1 квітня 1578 року в місті Фолкстон, що на південно-східному узбережжі Англії в графстві Кент. Його дід — Джон Гарвей — розводив овець. Батько — Томас Гарвей — утримував поштову станцію для зв’язку з центром графства — містом Кентербері. У другому шлюбі в нього і його дружини Джоани Хок було дев’ять дітей — семеро синів і дві дочки. У 1605 році, після смерті другої дружини, Томас Гарвей покинув Фолкстон і оселився в Лондоні. У неповні одинадцять років Вільям закінчив приватну початкову школу. Побачивши успіхи сина в навчанні, батько відвіз хлопчика в Кентерберійську королівську школу для продовження освіти. Підготовка там була ґрунтовною. У старших класах писали твори латинською мовою прозою та у віршах. Розмовляти школярам дозволялося між собою тільки класичними мовами.

У 15-річному віці Вільям вступив до Кембриджського університету, де розпочав свою медичну освіту. 31 травня 1593 року Гарвея прийняли на навчання в Говілл-Кайюс-коледж. Навчання медицини тут було розраховане на шість років. Освіти в коледжі він не закінчив, причиною стала хвороба. Одержати диплом Вільям вирішив за кордоном. Найкраще для цієї мети підходив Падуанський університет, що виник на початку XIII століття. Викладання медицини почалося в ньому в 1250 році, а в XIV столітті медичний факультет був уже добре організований. Протягом трьох століть цей університет вважався одним з кращих, якщо не найкращим у Європі. Туди й поїхав Гарвей наприкінці 1599 — на початку 1600 року.

У Падуї він слухав лекції Галілео Галілея та анатома Ієроніма Фабриція (1537–1619 рр.), учня Габрієле Фаллопія. Протягом сорока п’яти років знаменитий анатом Фабрицій читав лекції в новому анатомічному театрі, побудованому для нього за наказом Венеціанського сенату. Цей дослідник протягом двадцяти п’яти років вивчав клапани вен у різних частинах тіла. Докладно вивчивши будову органів людського тіла, він не перейшов до вивчення їх функцій, не встиг цього зробити. Під загрозою переслідування інквізиторів йому довелося в розквіті сил і таланту назавжди відмовитися від наукових досліджень. Від перших занять Гарвей став найстараннішим учнем Фабриція, не пропускав жодної лекції. Вся атмосфера Падуї підвищувала інтерес до анатомії. Лише півстоліття тому тут жив і створив свій всесвітньовідомий трактат Андреа Везалій.

Навесні 1602 року Гарвей блискуче провів докторський диспут. З усіх питань, поставлених на ньому, він виявив відмінні знання. Після диспуту відбулося голосування. Усі професори одностайно проголосували за присудження Гарвею ступеня доктора медицини. На початку 1603 року Гарвей повернувся до Англії. Першою його справою було отримати ступінь доктора медицини від англійського університету на батьківщині. Отримавши вдруге докторський диплом у Кембриджському університеті, він вирішив зайнятися лікарською практикою в Лондоні. Але для цього потрібна була ліцензія, яку видавали тільки після складання іспитів. Іспит був призначений на 4 травня 1603 року. Гарвей блискуче відповів на всі питання й отримав ліцензію, що давала право практикувати в Лондоні та інших містах Англії. Але й цього його невгамовній натурі було мало, він прагнув стати постійним членом Лікарської колегії. 7 серпня 1604 року після складання трьох усних іспитів і четвертого перед усім складом Колегії його було обрано кандидатом у члени Королівської колегії лікарів. Обрання ж його членом Колегії лікарів відбулося 5 червня 1607 року. Згодом у Колегії він очолив кафедру анатомії та хірургії і пропрацював на ній аж до своєї смерті.

У свої 26 років Вільям досяг поставленої перед собою мети. Тепер йому можна було подумати і про одруження. Його наречена — скромна і серйозна дівчина Елізабет Браун. Її батько доктор Ланселот Браун був лікарем англійської королеви Єлизавети, а після її смерті — Якова I. Браун поклопотав за зятя, щоб той отримав місце лікаря в Тауері. Незважаючи на авторитетну підтримку, у призначенні було відмовлено. З лютого 1609 року Гарвей обіймав посаду молодшого, а згодом і головного лікаря в лондонській лікарні Св. Варфоломія. Тут він пропрацював понад тридцять років. Її заснували в 1123 році, за короля Генріха I, а раніше вона перебувала у віданні католицького ордену августинців. При Генріху VIII, коли він порвав з Ватиканом і ліквідував в Англії всі католицькі ордени і монастирі, лікарня була вилучена з підпорядкування церкви.

Гарвей мав багато приватних пацієнтів, у лікуванні яких він застосовував особливі прийоми. На відміну від більшості лікарів того часу, він не любив складних багатоповерхових рецептів і ліків, до складу яких входило десяток і більше компонентів. Хоча саме такі рецепти в очах публіки мали особливу ціну. Практичні лікарі купували в аптекарів рецепти своїх знаменитих колег. Гарвей, подібно до Гіппократа, основні надії покладав на сили природи, прагнув створити гігієнічні умови для хворого, забезпечити правильне харчування, призначав ванни. Рецепти його були прості й містили тільки основні діючі засоби. Нині такий підхід визнаний правильним. Але тоді колеги критикували Гарвея за порушення принципів лікування. Не схвалювали, що, покладаючись на сили природи, він часто дотримувався вичікувальної тактики (експектації). Серед пацієнтів Гарвея був знаменитий філософ Френсіс Бекон, людина за характером дратівлива, меланхолійна й істерична. Він не без підстав дорікав лікарям свого часу за схильність до схоластичних міркувань і зневагу до вивчення та узагальнення спостережень зі своєї практики. Бекон рекомендував лікарям складати каталоги медичних спостережень, описів історій хвороб, обговорювати і класифікувати їх. Йому належить афоризм “Усе медичне мистецтво полягає в спостереженнях”.

У лютому 1618 р. Вільяма Гарвея запросив стати своїм лейб-медиком король Яків I, а потім Карл I, з яким він переїхав на нетривалий час до Оксфорда. Після повернення в Лондон Гарвей віддалився від громадського життя, щоб цілком віддатися своїм дослідженням. Результатом став опис великого і малого кіл кровообігу.

Вільям Гарвей дійшов висновку, що укус змії тільки тому небезпечний, що отрута по вені поширюється з місця укусу по всьому тілу. Для англійських лікарів ця здогадка стала вихідною точкою для розмірковувань, які привели до застосування внутрішньовенних ін’єкцій. Можна, міркували лікарі, впорснути в вену ті або інші ліки і тим самим ввести його в весь організм. Але наступний крок у цьому напрямі зробили німецькі лікарі, застосувавши в людини нову хірургічну клізму (так тоді називали внутрішньовенне впорскування). Перший досвід впорскування здійснив на собі один з найвизначніших хірургів другої половини XVII століття Матеус Готфрід Пурман із Сілезії. Чеський учений Правац запропонував перший шприц для ін’єкцій. До цього вони були примітивні, зроблені зі свинячих міхурів, у них були вправлені дерев’яні або мідні насадки. Першу професійну ін’єкцію зробили в 1853 році англійські лікарі.

Після приїзду з Падуї водночас із практичною лікарською діяльністю Гарвей проводив систематичні експериментальні дослідження будови та роботи серця і руху крові у тварин. Уперше свої думки він виклав у черговій ознайомлювальній лекції, яку прочитав у Лондоні 16 квітня 1618 року, коли він уже узагальнив велику кількість спостережень і дослідів. Власні погляди Гарвей коротко сформулював словами, що кров рухається по колу. Точніше, по двох колах: малому — через легені і великому — через усе тіло. Його теорія була незрозуміла слухачам, настільки вона була революційна, незвична і руйнувала традиційні уявлення. Його “Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин” з’явилося на світ у 1628 році (опубліковано у Франкфурті-на-Майні). У ньому Гарвей спростував пануюче понад півтори тисячі років учення Галена про рух крові в організмі та сформулював нове уявлення про кровообіг.

Клавдій Гален і всі його послідовники вважали, що основна маса крові міститься у венах і циркулює через шлуночки серця, а також через отвори (“анастомози”) в судинах, що проходять поряд. Незважаючи на те, що всі спроби анатомів знайти отвори в перегородці серця, про які казав Гален, були марні, його авторитет був настільки великий, що твердження цього вченого зазвичай не піддавалися сумніву. Арабський лікар Ібн аль-Нафіз (1210–1288 рр.) з Дамаска, іспанський лікар Сервет, Везалій, Коломбо та інші тільки частково виправляли неточності схеми Галена. Істинне значення легеневого кровообігу до Гарвея залишалося неясним.

Велике значення для дослідження Гарвея мав докладний опис венозних клапанів, які скеровують рух крові до серця, який вперше зробив його вчитель Фабрицій у 1574 році. Найпростіший і разом з тим найпереконливіший доказ існування кровообігу, запропонований Гарвеєм, полягав в обчисленні кількості крові, що проходить через серце. Вчений довів, що за півгодини серце виштовхує кількість крові, еквівалентну вазі тварини. Таку велику кількість рухливої крові можна пояснити тільки виходячи з уявлення про замкнуту систему кровообігу. Очевидно, пропозицію Галена про безперервне знищення крові, що відтікає до периферії тіла, не можна узгодити з цим фактом. Ще один доказ помилковості поглядів про знищення крові на периферії тіла Гарвей отримав у дослідах із накладанням пов’язки на верхні кінцівки людини. Ці експерименти засвідчили, що кров тече з артерій у вени. Дослідження Гарвея виявили значення малого кола кровообігу і встановили, що серце є своєрідним м’язовим мішком, забезпеченим клапанами, скорочення якого діють як насос, що нагнітає кров у кровоносну систему.

Після того, як Гарвей спростував уявлення Галена, його почали критикувати тодішні вчені, а також церковники. Противники теорії циркуляції крові в Англії називали її автора образливим для лікаря прізвиськом “циркулятор”. Це латинське слово перекладається як “мандрівний знахар” або “шарлатан”. Циркуляторами вони називали також усіх прихильників учення про кровообіг. Характерно, що Паризький медичний факультет відмовився визнати факт циркуляції крові в організмі людини навіть через 20 років після відкриття кровообігу. Очолив боротьбу проти Гарвея Жан Ріолан молодший. У 1648 році він опублікував працю “Посібник з анатомії та патології”, в якому піддав жорсткій критиці вчення про циркуляцію крові. Французький дослідник не відкидав його в цілому, але висловив так багато заперечень, що по суті перекреслював відкриття Гарвея. Головною рисою Ріолана як ученого був крайній консерватизм. Як лікар Марії Медічі, французької королеви-вдови, матері Генрієтти-Марії, дружини Карла I, він приїжджав до Лондона і жив там деякий час. Гарвей як лейб-медик монарха, буваючи в королівському палаці, зустрічався з Ріоланом, демонстрував йому свої експерименти, але так і не зміг ні в чому переконати паризького колегу.

Батько Ріолана був одним із провідних анатомів свого часу. Він, як і його син, мав ім’я Жан, народився в 1539 році, в селі Мондідьє поблизу Ам’єна, навчався в Парижі. У 1574 році отримав ступінь доктора медицини і в тому ж році звання професора анатомії, був деканом Паризького медичного факультету (1586–1587 рр.). Ріолан-старший окрім медицини, викладав філософію та іноземні мови, залишив багато творів з метафізики; виклав свої ідеї про лихоманку в “Tractatus de febribus” (1640 р). Помер у 1605 році.

Жан Ріолан молодший народився, вчився й отримав ступінь доктора медицини в Парижі. Від 1613 року був завідувачем кафедри анатомії та ботаніки Паризького університету, був лейб-медиком королів Генріха IV і Людовика XIII. Той факт, що, будучи першим лікарем подружжя Генріха IV і Марії Медічі, він пішов за опальною королевою в заслання, лікував її від варикозного розширення вен і залишався біля неї аж до її смерті, зазнаючи багатьох злигоднів, свідчить про його високі душевні якості. Ріолан молодший подібно до батька був визначним анатомом. В його головному творі “Antropographie” (1618 р.) докладно описано анатомію людини. Під псевдонімом Antarretus він написав низку полемічних статей проти Гарвея. Через цього вченого про англійського лікаря так лихословили на факультеті: “Той, хто допускає циркуляцію крові в організмі, має слабкий розум”.

Учень Ріолана молодшого Гюї Патен (1602–1672 рр.), один із корифеїв тодішньої медицини, лейб-медик короля Людовіка XIV, писав з приводу відкриття Гарвея: “Ми переживаємо епоху неймовірних вигадок, і я навіть не знаю, чи повірять наші нащадки у можливість такого безумства”. Він назвав відкриття Гарвея “парадоксальним, марним, хибним, неможливим, незрозумілим, безглуздим, шкідливим для людського життя” та ін. Батьки готували Патена в адвокати, були згодні й на священика, але він обрав літературу, філософію і медицину. У своїй безмірній ретельності ортодоксального послідовника Галена і Авіценни він дуже недовірливо ставився до нових засобів, що застосовувалися тоді в медицині. Реакційність Патена, можливо, не здасться настільки дикою, якщо згадати, скільки жертв забрало захоплення лікарями препаратами сурми (стибію). З іншого боку, він вітав кровопускання.

“Якщо не виліковують ліки, то на допомогу приходить смерть”. Це типове визначення тієї епохи, коли сатира Мольєра і Буало висміювала лікарів-схоластів, що стоять, за влучним висловом, спиною до хворого і обличчям до Писання. За крайній консерватизм Мольєр висміяв Гюї Патена в комедії “Malade imaginoire” (“Уявний хворий”), зобразивши його в особі доктора Діафуаруса. Знаменитий французький поет і критик Ніколя Буало (1636–1711 рр.) піддав нищівній критиці Паризький факультет, що слідом за Ріоланом відкинув ідею про кровообіг.

Довгий час згаданий факультет був розсадником консерватизму і закріпив авторитет Галена і Авіценни парламентським указом, а лікарів, які дотримувалися нової терапії, позбавляв практики. У 1667 році факультет заборонив переливання крові від однієї людини іншій. Коли ж король підтримав цю рятівну новацію, факультет звернувся до суду і виграв справу. І все ж таки Гарвея знайшлися захисники. Першим серед них був відомий філософ Рене Декарт, що висловився на користь нової теорії кровообігу і тим чимало сприяв торжеству ідей англійського вченого.

В останні роки життя Гарвей вивчав індивідуальний розвиток тварин. У 1615 році видано другий його трактат “Дослідження про живе, що походить з яйця”. За відсутності мікроскопа дослідник, очевидно, міг тільки здогадуватися про багато істотних закономірностей ембріонального розвитку, тому не дивно, що не всі його припущення згодом підтвердилися. Проте він уперше сформулював теорію епігенезу, встановив, що зародок курчати розвивається не з жовтка курячого яйця, як казав Аристотель, і не з білка, як вважав Фабрицій, а із зародкового кільця. Гарвей висловив і обґрунтував ідею про те, що тварина в період ембріонального розвитку проходить щаблі розвитку органічного світу, тобто, що онтогенез повторює філогенез. Однак у поясненні причин зародкового розвитку дослідник дотримувався віталістичних поглядів. У результаті своїх порівняльно-анатомічних і ембріологічних досліджень Гарвей вперше вивів загальновідому формулу: “Ex ovo omnia” (“Все живе [походить] з яйця”). Тільки в XX столітті стало відомо, що в нього був попередник. У 1572 році голландський анатом і лікар Волхер Койтера (1534–1576 рр.) дав науковий опис розвитку курячого зародка, започаткувавши нову науку — ембріологію.

У 1654 році Гарвей був одностайно обраний президентом Лондонської медичної колегії, але за станом здоров’я відмовився від цієї посади. Він страждав на подагричну хворобу. Коли біль ставав нестерпним і не минав навіть після холодної ванни, він приймав настоянку опію. У травні 1657 вчений настільки ослаб, що не міг навіть вийти з кімнати. Помер він раптово. Вранці, приблизно о десятій годині, 3 червня 1657 року Гарвей хотів щось сказати, але мова у нього вже була порушена. Він знаками попросив свого знайомого аптекаря зробити кровопускання, але це не допомогло. Тіло померлого перевезли з Роугемптона до Лондона, де забальзамували і замість труни поклали в свинцевий саван, що повторює обриси тіла. Поховали Гарвея в родинному склепі в містечку Гемпстед (графство Ессекс), за п’ятдесят миль на північний схід від Лондона.

Підготував Юрій Матвієнко

ЛІТЕРАТУРА

  1. Епифанов Н. С. Уильям Гарвей. — Киров: Вятка, 2002. — 288 с.
  2. Яновская М. И. Вильям Гарвей (1578–1657). — М.: Молодая гвардия, 1957. — 176 с.
  3. Aird WC. Discovery of the cardiovascular system: from Galen to William Harvey. J Thromb Haemost. 2011 Jul;9 Suppl 1:118-29.
  4. Androutsos G, Karamanou M, Stefanadis C. William Harvey (1578-1657): discoverer of blood circulation. Hellenic J Cardiol. 2012 Jan-Feb;53(1):6-9.
  5. Besterman EM. William Harvey and his discovery of the circulation of the blood. West Indian Med J. 2004 Dec;53(6):425-6.
  6. McKenna M. William Harvey, 1. That incomparable invention of Dr. Harvey’s. Can J Surg. 1987 Mar;30(2):139-41.
  7. Schultz SG. William Harvey and the circulation of the blood: the birth of a scientific revolution and modern physiology. News Physiol Sci. 2002 Oct;17:175-80.
  8. Webster C. William Harvey and the crisis of medicine in Jacobean England. Henry E Sigerist Suppl Bull Hist Med. 1979;(2):1-27.