Корифеї медицини

ТОМАС СІДЕНГАМ

img 1

В історії медицини є мало імен, чий авторитет був випробуваний найсправедливішим суддею — часом. До таких належить ім’я англійського лікаря Томаса Сіденгама. Історія його життя та діяльності повчальна і для нинішнього покоління медиків.

Він народився у вересні 1624 року в сільській місцевості південної Англії в родині есквайра, що належав до релігійної секти індепендентів — найрадикальнішого крила пуритан, прихильників ідеї реформації офіційної католицької церкви. Будучи благочестивими сповідниками суворих аскетичних поглядів, індепенденти поряд із пресвітеріанським крилом пуритан висловлювали антироялістські настрої буржуазії й нового дворянства, котрі тоді формувалися і стали головною силою, яка підготувала і здійснила Англійську буржуазну революцію. Сіденгам був відданий ідеалам Реформації і захищав їх зі зброєю в руках. Вступивши навесні 1642 року в Оксфордський університет, восени того ж року він уже воював у кавалерійських військах армії Кромвеля. Втративши у громадянській війні багатьох родичів, майбутній лікар повернувся до навчання лише в кінці 1646 року, але через рік знову пішов в армію для придушення повстання роялістів. У битві під Ворчестером був поранений, одержав чин капітана. 30 січня 1649 року стратою короля Карла I завершився важливий етап Англійської революції, а навесні того ж року Сіденгам закінчив Оксфордський університет, одержав ступінь бакалавра медицини і вступив в Оксфордську лікарську колегію Всіх Святих. Однак політична ситуація в країні знову загострилася і дипломований випускник від 1649 до 1655 р. з невеликими перервами перебував в армії.

Від 1655 року життя Сіденгама пов’язане із Лондоном, куди він переїхав і купив дім, а згодом і одружився. Після смерті Кромвеля в 1658 році політична ситуація змінилася, а від 1660 року після реставрації династії Стюартів шлях до суспільно-політичної діяльності Сіденгамові закрився. В 1659 році він виїхав на річне стажування у Францію в місто Монпельє до великого послідовника Гіппократа Байбейрака, після повернення на батьківщину певний час працював у Лондонському муніципалітеті відповідальним за санітарний стан міста, а в 1663 році став ліценціатом, щоб зберегти лікарську практику в столиці. Відтоді життя Сіденгама повністю присвячене медицині. 29 грудня 1689 року у віці 69 років він помер; похований у церкві Святого Якова. Його могила не збереглася — її було знищено під час бомбардування Лондона німецькою авіацією під час Другої світової війни.

Сіденгам залишив небагато наукових робіт, котрі ввійшли ледве чи до одного тому, проте тим відчутніша їх важливість і цінність для сучасної медицини. Перша робота вченого, присвячена лихоманковим станам (“Methodus curandi febres propriies observationibus superstructura”), вийшла друком одночасно в Лондоні та Амстердамі в 1666 році, пізніше збірники його творів, як правило, з нечисленними доповненнями, неодноразово перевидали латиною в багатьох європейських містах (Женева, Франкфурт, Лейден, Единбург та ін.), і лише через 6 років після смерті їх автора вони друкувалися англійською мовою. Після третього видання збірника праць Кембриджський університет присудив Сіденгаму докторський ступінь.

Домінуючою системою в європейській медицині XVII століття залишався галенізм як форма гуморального напрямку. Але вихолощений довгими століттями середньовіччя і перетворений на догму, далеку від практичних потреб лікування, він ішов до свого природного кінця, адже не можна було ігнорувати вплив природничих і філософських шкіл Ренесансу. Гуморалізм виник у нових іпостасях — ятрохімії, виведеній із нетрів алхімії Парацельсом; ятрофізиці, котра відштовхувалася від астрології; анімізмі. Згодом усе це стало підґрунтям для нових систематизаторів для створення різноманітних антинаукових медичних систем.

Низьким рівнем відзначалася тоді не лише практична, а й академічна університетська медицина. Викладання лікарської справи на медичних факультетах зводилося до трактування й заучування текстів Галена. Анатомічні дослідження Андреа Везалія і відкриття кровоплину Гарвеєм (1628 р.), зроблені до того, не здійснили суттєвого впливу на тогочасну медичну науку; демонстрацію Гарвеєм своїх дослідів у Паризькому університеті не зрозуміли, з неї насміхалися. Не дивно, що в 17–18 ст. лікарі часто негативно ставилися до офіційної медицини. Сіденгам був сином свого часу й відповідно до цих настроїв заперечував старі віджилі форми медицини, але, на відміну від “реформаторів”, звернувся до давнього і нібито зовсім не передового методу лікування за Гіппократом.

У почесному означенні Сіденгама — “англійський Гіппократ” — відображено не лише схиляння перед античним вченим, а й вказано на спосіб його лікування. Тривале ретельне спостереження за хворобою та пацієнтом, скрупульозний аналіз симптомів і їх еволюції, прогнозування наслідків захворювання, принцип “не зашкодь” — весь цей гіппократівський комплекс засобів лікарської майстерності допоміг Сіденгаму за наявності мінімальних об’єктивних методів діагностики та терапії не лише досягнути вершин у практичній медицині, а й залишити глибокий слід у медицині науковій.

Слід зазначити, що метод лікування Сіденгама розвивався в руслі традицій англійської науково-філософської школи, де власне науку розуміли як засіб активного впливу на світ. Схильність англійського дослідника до індуктивного аналізу, довіра до фактів та досвіду, одержаного при безпосередньому спостереженні, якнайкраще відповідали духові нового часу і методологічному напрямку, що походив від Ф. Бекона і Т. Гоббса. Але, як і в будь-якого іншого вченого, в Сіденгама раціонально-логічний елемент пізнання невіддільний від емпіричного: аналіз завершується синтетичними узагальненнями, виявленням загальних закономірностей хвороб.

Було б недостатнім звести формулювання принципів лікування за Сіденгамом лише до англійської методологічної школи. Відоме його скептичне ставлення до офіційної університетської освіти: “Анатомія, ботаніка, яке безглуздя… Ні, треба йти до ліжка хворого, тільки там можна вивчити хворобу”, — такими словами він зустрів молодого лікаря, який закінчив університет. Факти біографії Сіденгама свідчать про деякі, переважно зовнішні щодо медицини чинники, що сприяли формуванню його методу, а також особливості його натури, схильної до безпосередньої дії і практицизму, практичної, а не кабінетної форми праці. Він опанував практичні форми лікування під час служби в армії, коли треба було надавати допомогу пораненим солдатам, під час навчання в медиків-практиків — лікаря республіканської армії Джона Кокса і француза Байбейрака у Монпельє. Також відомо, що рішення стати лікарем Сіденгам прийняв після тривалої хвороби свого брата Вільяма, полковника кромвелівського війська. Із інших особливостей вченого, котрі характеризують його особистість, варто відзначити схильність до гумору, усвідомлене відчуття гідності лікаря, організованість. Робочий день Сіденгама минав згідно зі встановленим порядком: прийом пацієнтів удень, вечірнє відвідування неходячих хворих, дискусії з колегами, читання книг, ведення щоденникових записів. Слід відзначити образність його мислення, що сприяло вдалому літературному викладу наукових положень, про що свідчить його відомий вислів: “Хвороби, як і птахи, мають інстинкт рідного дому”.

Внесок Сіденгама в практичну та наукову медицину величезний і різноманітний. У розумінні механізму хвороби він був прихильником Галена та Гіппократа, причиною її виникнення вважав появу “зіпсованих соків”, а отже, належав до гуморального напрямку. Хвороба, за Сіденгамом, є “зусиллям природи, що намагається всіма силами звільнитися від хворобливої матерії задля врятування пацієнта”. Згідно з сучасними уявленнями, такий погляд вважають стихійно-матеріалістичним.

Дотепер не втратило значення виділення англійським дослідником двох видів захворювань: гострих, залежних від Бога, і хронічних, залежних від самої людини. Розвиток перших із них Сіденгам пов’язував з різними, поки що не відомими процесами в землі та атмосфері. Розуміння хронічних хвороб стало основою профілактичної спрямованості його методу. І нині не втратило значення виділення цим вченим трьох базових симптомів згідно з їх походженням: основних, котрі визначаються властивостями самої хвороби, акцидентальних, котрі виявляються внаслідок активізації лікувальних властивостей організму (наприклад гарячка) і штучних, спричинених терапевтичним втручанням.

Найліпшою ілюстрацією методу Сіденгама є історіографія його наукової діяльності. Епідеміологічна ситуація того часу давала багато можливостей для спостережливої людини. Епідемії різних хвороб змінювали одна одну, а часто перебігали паралельно. Саме спостереження за їх еволюцією, а отже, еволюцією самих хвороб і лежало в основі всіх наукових робіт дослідника. Він переконувався в залежності розвитку епідемій від різних факторів зовнішнього середовища: пір року, температури повітря та її коливань, невідомих випарів землі та ін. З 1661 по 1678 р. в Лондоні повторювалися спалахи скарлатини; Сіденгам виділив скарлатину як самостійну форму з інших висипних лихоманок, дав їй сучасну назву й описав клінічну картину. У 1665 році, беручи її участь у ліквідації епідемії чуми, він зробив наукові узагальнення щодо її перебігу. З 1669 по 1672 р., під час епідемії кривавого проносу, дослідник вивчив і описав захворювання, що відоме нині під назвою дизентерії. Під час епідемії висипних лихоманок 1670–1674 р. вчений виділив кір і докладно описав його. В 1675 році Сіденгам під час епідемії грипу описав кілька варіантів його клінічної картини, а пізініше — стадії розвитку віспи. Він описав клінічну картину (початкові прояви і гострі приступи) подагри, на яку страждав сам, а також відзначив зв’язок цього розладу з характером харчування. Зі всіх хореїчних гіперкінезів (термін “хорея” запровадив Парацельс) англійський лікар дескриптивно виділив особливу форму — малу хорею (chorea minor). Згодом медична наука встановила залежність виникнення цього стану від ревматичного ураження центральної нервової системи в дітей, його назвуть хворобою Сіденгама. В особі Сіденгама традиційне для Англії розуміння науки як тісного союзу між практичною діяльністю і теоретичним пізнанням одержало яскраві втілення і розвиток.

Гіппократівский метод докладного спостереження за перебігом хвороби спонукав дослідника вивчити проблему прогнозу. Так, при встановленні стадій віспи Сіденгам з’ясував, що відсутність спухання рук та ніг при тяжких формах цієї хвороби свідчить про близький летальний кінець; і навпаки, розвиток епілептичних нападів у такого хворого можна розцінювати як прогностично сприятливу ознаку.

У питаннях лікування вчений також був послідовником Гіппократа. Можна виділити кілька принципів, котрих він дотримувався. Насамперед лікування слід призначати лише після встановлення діагнозу, воно повинне відповідати картині захворювання. Схильність до “нозологічності” привела Сіденгама до пошуку специфічних лікарських засобів, саме йому європейська медицина завдячує запровадженням і широким застосуванням кори хінного дерева. По-друге, при складанні плану лікування медик перш за все зобов’язаний орієнтуватися на активацію лікувальних властивостей самого організму і за всяку ціну підтримувати їх. Наступне завдання терапії — полегшення симптомів недуги. Великого значення для успіху лікування дослідник надавав психотерапії і постійному контакту лікаря з пацієнтом. Відомо, що в останні роки життя Сіденгам був найпопулярнішим лікарем у Лондоні, мав широку практику і, незважаючи на дуже помірну плату за свої візити, став найбільш високооплачуваним медичним спеціалістом.

Він застосовував переважно рослинні препарати, його терапевтичний арсенал значною мірою відповідав духові часу: послаблююче лікування (кровопускання, проносні і блювотні засоби) і анальгетики (переважно опій). У фармакопеї ще донедавна використовувалися рекомендовані ним приписи, наприклад decoctum albi Sydenhami при лікуванні кривавого проносу. Цей лікар зажив слави не стільки за свої підходи, скільки за принципи лікування: “Ніхто не повинен лікуватися інакше, ніж мали би лікувати мене”.

Сіденгам не створив медичної школи в загальноприйнятному значенні цього слова, проте вплив вченого на сучасників був дуже значний. Варто сказати, що серед його друзів (та учнів) був відомий філософ Джон Локк, котрий зробив дуже багато для популяризації творів свого гуру. Емпірично-сенсуалістична філософія Локка формувалася піл впливом Сіденгама. Серед друзів та послідовників останнього — Р. Бойль (відомий фізик, відкривач закону про залежність об'єму газу від тиску), Д. Браун (хімік), Г. Бурхаве (голландський хірург, вперше описав розрив стравоходу), Галлер (один із основоположників “солідарного” напряму в медицині), Б. Рамацціні (вперше описав багато професійних захворювань ремісників), Т. Вілліс (вперше виділив цукровий діабет як окрему хворобу), Г. Слоан (засновник Британського музею) та ін.

У медицині з іменем Сіденгама пов’язана низка нозологічних форм захворювань, а в його описи цих розладів час не додав майже нічого. В мові сучасного лікаря побутують терміни, які запропонував цей англійський вчений. Поширення ним принципу “нозологічності” на лікування різних хвороб суттєво вплинуло на подальший розвиток терапії і пошук специфічних лікарських засобів. Після Сіденгма вже було неможливо говорити про “панацею” від усіх хвороб. Сучасні проблеми фармакотерапії — поліпрагмазія, медикаментозна алергія — змушують згадати про обережний підхід Сіденгама до призначення ліків. У сучасних дискусіях про фактори ризику і вплив екології на здоров’я інколи проявляються його ідеї про залежність хвороб “від нас самих і від Бога”.

Не менш важливою й цікавою є ідея Сіденгама про роль “мистецтва” і “науки” в праці лікаря. Не заперечуючи думки С. Боткіна, що “значення лікарської майстерності буде зменшуватися в міру зростання точності і позитивності наших даних”, слід все-таки зазначити, що час уточнив цю думку: на фоні сучасного науково-технічного прогресу мистецтво лікаря проявило свої нові грані. Традиційні гіппократівські якості медицини переважають локальні межі будь-якої історичної форми медичної практики та медичного знання і виражають як гуманістичний, так і науковий ідеал, котрий зберігає свою значущість незалежно від всіх хиб культурного міфу й ідеології. Будь-яка історична епоха мала і матиме свого Гіппократа, це не суперечить прогресу науки і, ймовірно, взагалі не пов’язане із ним.

Підготував Юрій Матвієнко

Література

  1. Bendiner E. Thomas Sydenham: “The English Hippocrates”. Hosp Pract (Off Ed). 1986 Jul 15;21(7):183-9, 193-7, 201-13.
  2. Bloch H. Thomas Sydenham, MD (1624-1689): the father of clinical observation. J Fam Pract. 1994 Jan;38(1):80-1.
  3. Clifford Rose F. History of British Neurology. — London: Imperial College Press, 2011. — 340 p.
  4. Hirschfeld K. Thomas Sydenham: the father of English medicine. Med J Aust. 1956 Feb 18;43(7):265-76.
  5. King LS. Empiticism and rationalism in the works of Thomas Sydenham. Bull Hist Med. 1970 Jan-Feb;44(1):1-11.
  6. Koutouvidis N, Marketos SG. The contribution of Thomas Sydenham (1624-1689) to the evolution of psychiatry. Hist Psychiatry. 1995 Dec;6 (24 Pt 4):513-20.
  7. Leonard A. The theories of Thomas Sydenham (1624-1689). J R Coll Physicians Lond. 1990 Apr; 24(2):141-3.
  8. Low G. Thomas Sydenham: The English Hippocrates. Aust N Z J Surg. 1999 Apr; 69(4):258-62.
  9. Sloan AW. Thomas Sydenham, MD (1624-1689). S Afr Med J. 1987 Aug 15; 72(4):275-8.