корифеї медицини

ДЖОЗЕФ ЛІСТЕР І ПОЧАТКИ ХІРУРГІЧНОЇ АНТИСЕПТИКИ

img 1

Відомий англійський хірург Джозеф Лістер (Lister) належить до людей, які зробили справжню революцію в медицині. Його батько Джон Джексон Лістер спочатку жив у лондонському районі Лосбері, де торгував вином, але коли одружився зі шкільною вчителькою Ізабеллою Гарріс, то купив маєток в Уптоні (графство Ессекс) і переселився туди. 5 квітня 1827 р. в подружжя народилася четверта дитина, майбутній хірург.

Джексон Лістер був людиною освіченою, добре знав латинську, німецьку та французьку мови, і при тому все ж таки займався виноторгівлею. Ще більше дивує його зацікавлення науковими дослідженнями в галузі природознавства. Будучи високообдарованим самоуком, своїми відкриттями в оптиці, які привели до створення ахроматичних лінз і, відповідно, вдосконалення мікроскопа, він здобув популярність у науковому світі, а разом з нею і звання члена Лондонського королівського товариства Британської академії наук. У 1843 р. Джексон Лістер представив Королівському товариству доповідь “Про межі бачення неозброєним оком, телескоп і мікроскоп”, яка стала базисом для подальших відомих праць з оптики Фрауенгофера. Впливу батька слід приписати і ту обставину, що перші роботи Джозефа Лістера стосувалися мікроскопії.

Коли він підріс, його віддали в школу. Навчання давалося легко, і вже там майбутній дослідник почав виявляти схильність до природничих наук, що закономірно привело до бажання присвятити себе медицині. Закінчивши в 1844 р. школу, Джозеф вступив до Лондонського університету. Після трьох років, що пішли на освоєння загальноосвітніх дисциплін, він розпочав безпосередньо вивчати медицину. У 1852 р. Лістер-молодший закінчив медичний факультет названого університету й отримав ступінь бакалавра медицини, а в 1855 р. став членом Королівської колегії хірургів. Для розширення своїх знань він поїхав в Единбург, у клініку відомого хірурга Сайма.

Якщо в Лондонській університетській лікарні було лише 60 хірургічних ліжок, то в Единбурзькому госпіталі — понад 200. Наснажував молодих хірургів доктор Сайм, якому було 54 роки. Уже через місяць свого перебування в Шотландії Лістер став постійним помічником Сайма під час операцій. Незабаром звільнилося місце штатного асистента і метр запропонував його молодому випускнику з Лондона. Після того Лістер самостійно виконував усі нескладні операції, у нього тоді вже було 12 асистентів. Нерідко він демонстрував операції студентам. 7 листопада 1855 р. Лістер посів місце Сайма і став читати курс з основ хірургії, а в квітні 1856 р. одружився з Агнесі — дочкою свого вчителя.

Тим часом в Університеті м. Глазго звільнилася кафедра хірургії, й один із тамтешніх деканів попросив Сайма порекомендувати гідного кандидата. Хоч единбурзькому хірургу було шкода розлучатися зі своїм помічником, він запропонував Лістера, який 9 березня 1860 р. був затверджений професором хірургії. Введення його в професорський сан супроводжувалося особливою церемонією: Лістер повинен був перед зборами професорів прочитати латинською мовою доповідь “Про хірургічну освіту” та підписати зобов’язання, що не завдаватиме шкоди шотландській церкві. У серпні 1861 р. Лістера призначено хірургом у госпіталь м. Глазго. Відтоді повною мірою розгорнулася наукова діяльність вченого, яка привела до розробки нових оперативних технік: лікар удосконалив техніку резекції променево-зап’ястного суглоба при туберкульозі, ввів як матеріал для швів антисептичний кетгут та ін. Йому належать також роботи з анатомії, гістології й мікробіології; він уперше описав м’язи райдужки ока, що розширюють і звужують зіницю, відкрив bacterium lactis — збудника молочнокислого бродіння.

У 1869 р. доктора Сайма, наставника та тестя Лістера, спіткав інсульт, і хоча він незабаром одужав, проте не зміг повернутися до клінічної роботи. Сайм запропонував своє місце перспективному зятю, який вдруге став професором хірургії, цього разу в Единбурзі. Особливої уваги він заслужив після того, як зайнявся питаннями антисептики.

Тривалий час хірурги розглядали нагноєння як нормальне явище при загоєнні ран. Вони прагнули досягти не первинного натягу, а pus bunut et laudabile (“доброго і бажаного нагноєння”). Лише в тому випадку, якщо нагноєння мало гнильний характер, лікарі насторожувалися. “Добре” нагноєння їх анітрохи не хвилювало. Тільки в XIII ст. цей погляд змінився під впливом італійської хірургічної школи, на чолі якої стояв знаменитий хірург Гуго Боргоньйоні. Він стверджував, що для лікування ран необхідний первинний натяг без нагноєння, і запропонував спеціальну алкогольну пов’язку. Таким чином, Боргоньйоні став одним із перших попередників Лістера, засновника антисептичної хірургії.

На подальший розвиток хірургії, особливо в Англії, вплинув видатний лікар свого часу Джон Хантер (1718–1793). Спочатку він був теслею, потім військовим лікарем і, нарешті, головним хірургом англійської армії і головним інспектором військових госпіталів. Хантер став прихильником анатомічного напряму в хірургії; він один із засновників експериментальної патології, постійно шукав тісний зв’язок фізіології людини з хворобою. Особливо важливою є його робота з вивчення обставин змін крові та походження гною при пораненнях. У вченні Хантера отримала теоретичне обґрунтування точка зору Боргоньйоні про боротьбу з нагноєнням ран.

У медицині тоді панував погляд, що справжньою причиною розкладання і нагноєння є кисень. Коли ж Пастер спростував теорії Лібіха, що кисень є причиною нагноєння, і довів, що справжня причина — дрібні живі істоти, що були в повітрі, відкрилися широкі можливості для антисептики. У 1866 р., вже знаючи, що всяка інфекція пов’язана з наявністю мікробів, які заносяться з повітря, Лістер вирішив захистити рани від патогенних збудників, щоб позбутися лікарняної інфекції. Його колега Андерсен, ознайомлений з працями Пастера, дістав йому зразок сирої карболової кислоти, яку застосовували для дезінфекції стічних вод. Лістер використав її в лікуванні складних переломів.

Спочатку сам метод був досить примітивний. Очистивши уражену ділянку і видаливши згорнуту кров, Лістер покривав рану шматком вати, просоченим нерозведеною карболовою кислотою, поверх якої накладав такий же просочений карболкою шматок полотна. На цей “пиріг”, щоб перешкодити розчиненню дезінфікуючих засобів, накладалася свинцева пластинка. Пов’язку зміцнювали лейкопластиром і потім обгортали сорбуючим матеріалом. Карболова кислота разом із кров’ю утворювала кірку, тому загоєння відбувалося під струпом. Потім лікар постійно модернізував пов’язку. Спочатку він зменшив концентрацію кислоти, щоб не подразнювати рану, а далі застосовував замазку із крейди і карболову кислоту, розчинену в лляній олії. Її намазували на олов’яну пластинку, і після прикладення до шкіри вона діяла подібно до припарки, не подразнюючи ні шкіру, ні рану.

Перше оприлюднення роботи Лістера відбулося в березні-липні 1865 р. в журналі “Lancet”. Якщо б дослідник опублікував статтю про якийсь інший метод лікування, вона не викликала б настільки запеклих суперечок. Довкола ж цього методу дискусії про терапевтичні пріоритети не припинялися аж до смерті вченого. Річ у тім, що з ім’ям Лістера пов’язують нову еру в історії хірургії. У медичних енциклопедіях його називають засновником антисептики, проте, окрім Земельвайса, який за 21 рік до Лістера встановив причину післяпологового сепсису і запровадив антисептику, у нього були й інші попередники, і, як це нерідко трапляється, їх несправедливо забули. Завдання історії — виправити прикру помилку.

У 1850 р. провінційний французький аптекар з Байона Лебеф зробив цікаве спостереження: якщо речовини, розчинні в спирті, але нерозчинні у воді, обробити спиртовою настоянкою з мильного кореня (Quilaja Saponaria), а потім розбавити суміш водою, то виходить дуже міцна емульсія. Лебеф, незважаючи на скромність свого становища, був людиною, відданою інтересам науки. Він повідомив про своє відкриття знайомому хірургу Жулю Лемеру, додавши, що таким чином можна приготувати емульсію з коальтару (кам’яновугільного дьогтю), який тоді входив у моду. Цю речовину вважали чудовим протигнильним засобом, але застосовувати її в натуральному вигляді було незручно. Насамперед вона неприємно пахне, дуже липне, все бруднить і не змішується з водою. Зробити з неї емульсію означало розширити діапазон застосування цієї субстанції, надавши їй пристойного вигляду і головне — здатності добре змішуватися з рідинами. Лебеф зробив таку емульсію і передав її Лемеру, який відтоді почав застосовувати коальтарову емульсію в практиці лікування гнильних виразок. Хірург крок за кроком дійшов висновків, які згодом узагальнив Пастер: кожна рана є місцем “бродіння”, а нагноєння — це різновид бродіння, пов’язаний з розвитком мікроорганізмів.

Перші свої досліди Лемер зробив у 1859 р., коли лікував коальтаровою емульсією “омертвілу” виразку хворого. Він швидко переконався, що вона очистила рану від гною, перешкодила його подальшому виділенню і сприяла швидкому загоєнню виразки. Лікар вказав на повітряне середовище як на джерело бродіння, гниття і розкладання. Він писав, що “нема чого боятися бактерій в повітрі, коли вони проникають у виразку крізь шар коальтару, тому що ця речовина знищить їх”. 5 вересня того ж року Лемер зробив повідомлення в Паризькій медичній академії: “Коальтарова емульсія діє як знезаражувальний засіб і зупиняє бродіння. Вона впливає на патогенні мікроорганізми як згубна отрута”. У цих кількох словах — суть того, що потім докладно дослідив Пастер.

Проте в Англії роботи Лемера були невідомі, не знав про них і Лістер, який запропонував у 1867 р. знезаражувати повітря розпиленням карболової кислоти, щоб перешкодити проникненню хвороботворних мікроорганізмів в операційне поле і рани. Завдяки запровадженим Лістером заходам дезінфекції карболовою кислотою стало можливим не тільки робити операції, про які раніше лише мріяли (на черепі, черевній та грудній порожнинах або оперувати такі органи, як нирки, печінку, селезінку, головний мозок та ін.), післяопераційний період також став прогностично сприятливішим.

На початку XIX ст. виявлено ще один хімічний засіб, що знищує мікроорганізми. Це була саліцилова кислота, близька за хімічною структурою до відомої карболової кислоти. Назву вона отримала після виділення з кори верби (верба по-латині — salix). Оскільки ця речовина не має запаху і не володіє, подібно до карболки, різко вираженими отруйними властивостями, вона швидко завоювала авторитет найліпщого антисептичного засобу. Загальнодоступною саліцилова кислота стала після того, як учень Велера хімік Герман Кольбе в 1859 р. отримав її синтетичним шляхом із карболової кислоти.

Джеймс Сімпсон писав: “Людина, яка лягає на операційний стіл у наших хірургічних госпіталях, піддається більшій небезпеці, ніж англійський солдат на полях Ватерлоо”.

Пізніше, коли було встановлено, що хвороботворні збудники перебувають головним чином на шкірі хворих, а також руках, інструментах та одязі хірурга, антисептичний метод трансформувався в асептичний. Його запровадження пов’язане з ім’ям берлінського хірурга Ернста Бергмана, який встановив принципи асептики, згідно з якими до операції все має бути в стерильному вигляді: руки хірурга, операційне поле й інструменти. У 1892 р. асистент Бергмана Шіммельбуш оприлюднив суть поглядів свого вчителя, і Бергман став в очах медичного світу апостолом асептичної хірургії.

Під час Першої світової війни з’ясувалося, що ні антисептична, ні септична пов’язки не дають бажаних результатів, і тоді Алмрат Брайт запропонував лікувати рани за допомогою гіпертонічного розчину. Він тривалий час змочував рану фізіологічним розчином такої концентрації, що викликав появу лімфи на її поверхні. Лікар вважав, що лімфа має здатність вбивати патогенні мікроби. Метод деякий час практикували в англійській армії, а в 1917 р. його замінили іншим. Доктор Каррел, вирішуючи проблему дезінфекції рани, шукав речовину, яка однаково добре діє як у хронічних, так і в гострих випадках. У пошуках йому допоміг лікар Дакен, який рекомендував для дезінфекції розчин хлористого і борнокислого натрію з додаванням невеликих кількостей соляної та борної кислоти. Відтоді методи асептики й антисептики все більше й більше удосконалювалися…

У 1892 р. Лістеру виповнилося 65 років і, відповідно до закону, він повинен був залишити кафедру в Королівському коледжі. Наприкінці липня він прочитав свою останню лекцію, в якій коротко охарактеризував сучасний стан антисептичної хірургії. Після того вчений уже не повернувся до практичної роботи, хоча зрідка ще читав доповіді про антисептику. Почалася епоха визнання його заслуг. У 1884 р. Лістеру присвоєно титул баронета, з 1893-го до 1900 р. його обирали президентом Лондонського королівського товариства хірургів; у 1897 р. — призначили членом палати лордів. На цій посаді його діяльність ознаменувалася двома виступами. Перший відбувся в 1897 р. з приводу боротьби з венеричними захворюваннями в Індії, а другий, у 1898 р., стосувався запровадження обов’язкового щеплення проти віспи в Англії. Остання публічна лекція датується 1901 роком; у ній дослідник підбив підсумки всієї своєї наукової роботи.

В останні роки Джозеф Лістер усамітнено жив у селі, де й помер 10 лютого 1912 року; похований у Вестмінстерському абатстві, поряд із могилою Дарвіна, Ватта та інших видатних діячів Англії.

Підготував Юрій Матвієнко

Література

  1. Мечников И. Основатели современной медицины. Луи Пастер. Джозеф Листер. Роберт Кох. — Москва: Либроком, 2012. — 152 с.
  2. Скороходов Л. Джозеф Листер. Столетие антисептики. — Москва: Наука, 1971. — 82 с.
  3. Bankston J. Joseph Lister and the Story of Antiseptics (Uncharted, Unexplored, and Unexplained). — Mitchell Lane Pub Inc, 2004. — 48 p.
  4. Cartwright FF. Background to medicine. Surgery in the period between John Hunter and Joseph Lister. Teach In. 1972;1:435-41.
  5. Ellis H. The first ’antiseptic’ operation. J Perioper Pract. 2015 Apr;25(4):87-8.
  6. Farmer L. Master surgeon: A biography of Joseph Lister. — Harper, 1962. — 141 p.
  7. Fisher RB. Joseph Lister, 1827-1912. — Stein and Day, 1977. — 351 p.
  8. Heinzman SE, O’Leary JP. Joseph Lister (1827-1912). Am Surg. 1994 Apr;60(4):300-1.
  9. Glass GE. Beyond antisepsis: Examining the relevance of the works of Joseph Baron Lister to the contemporary surgeon-scientist. Indian J Plast Surg. 2014 Sep-Dec;47(3):407-11.
  10. Goldenberg IS. Joseph Lister: innovation and insurgency in surgery. Conn Med. 1976 Nov;40(11):771-3.
  11. Mackey WA. Three great Scots: William and John Hunter and Joseph Lister. Arch Surg. 1960 Jan;80:151-61.
  12. Toledo-Pereyra LH. Birth of scientific surgery. John Hunter versus Joseph Lister as the father or founder of scientific surgery. J Invest Surg. 2010 Feb;23(1):6-11.
  13. Tolley D. Centenary celebration of Joseph Lister’s death. Surgeon. 2012 Dec;10(6):307-8.
  14. Worboys M. Joseph Lister and the performance of antiseptic surgery. Notes Rec R Soc Lond. 2013 Sep 20;67(3):199-209.