КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ

ВІЛЬЯМ ГОВЕРС

img 1

Рис. 1. Вільям Говерс (1845–1915 рр.).

Сер Вільям Говерс (1845–1915 рр.) (Рис. 1) належав до найвпливовіших європейських неврологів кінця 19-го століття. Його 2-томний “Підручник хвороб нервової системи”, опублікований у 1886 році, представляв найрізноманітніші неврологічні патології і підкреслював важливість клінічного спостереження як підґрунтя діагнозу (особливо за відсутності параклінічних засобів верифікації).

Він народився у невеликому селищі Генкі біля Лондона у родині чоботаря. Батько помер, коли Вільяму було лише 11 років. Майбутній вчений відвідував місцеву приватну школу, і хоча мало відомо про його успішність, одержав адекватні знання французької, німецької та латинської мов, а також ботаніки. Крім того, він навчився непогано малювати. Ці навики згодом стали дуже корисними у майбутній кар’єрі.

Говерс кинув школу у віці 15 років і пішов учитися до місцевого лікаря, протягом 3 років ведучи ретельні записи своєї діяльності і фіксуючи всі значущі деталі. Так, наприклад, 8 червня 1863 року так описав свій день: встав о 5 годині ранку; до о пів на 8 — заняття математикою, вивчення латини і німецької мови, далі — написання рецептів під контролем лікаря й опрацювання літератури з ботаніки та хімії; після обіду — відвідування пацієнтів разом із доктором-вчителем, після того — вивчення філософії; після вечері — шахи і трохи джину.

У 1863 році Говерс разом із матір’ю переїхав до Лондона і вступив до Лондонського університету. Ми мало знаємо про його студентські роки, водночас точно відомо, що його академічна успішність була першокласною — золоті медалі з ботаніки, фізіології, анатомії та медицини, срібні — з патанатомії, практичної фізіології та гістології. У 1870 році він отримав медичний диплом із відзнакою (золотою медаллю). Говерс вразив своїх викладачів, зокрема президента Королівської лікарської колегії сера Вільяма Дженнера, котрий взяв його за особистого секретаря та асистента, та сера Рассела Рейнольдса — засновника нового Національного шпиталю Квін-Сквер для лікування паралічів та епілепсії.

Саме там майбутній корифей британської неврології у віці 25 років почав працювати лікарем. Через 2 роки він став почесним асистент-лікарем у цьому шпиталі. Тоді вчений багато писав, одним із найвизначніших його досягнень стало відкриття у 1874 році посттравматичної епілепсії. Також Говерс одним із перших почав застосовувати в неврології офтальмоскоп, власноручно розробив пристрій для визначення вмісту гемоглобіну в біологічних рідинах, якого лише в наступному столітті модифікував Голдейн. 1879 рік був особливо успішним для дослідника, оскільки він опублікував 4 фундаментальні статті з різних аспектів неврології — епілепсії, псевдогіпертрофічного паралічу, патології спинного мозку і медичної офтальмоскопії. Ці праці різнилися від трактатів його сучасників, оскільки були позбавлені філософських розмірковувань і компіляцій та написані на основі лише власного клінічного досвіду. Згодом Говерс зазначив: “Загалом є помилкою публікувати одиничні клінічні випадки. Найкращий підхід — їх представлення після ретельного порівняння з іншими хворими. Ніщо не є так важливим, як поява нових припущень”. Ключем до хороших діагностичних навиків ученого були постійні нотатки, а зокрема знання стенографії.

У статті про спинний мозок дослідник уперше використав термін “колінний рефлекс”. Хоча згаданий феномен був відомий і до нього, саме Говерс вказав на важливу роль перкусійного молотка для його викликання, а також на важливу роль цього феномену в діагностиці раннього нейросифілісу. Важливим є й той факт, що спочатку перкусійний молоток розробили для дослідження грудної клітки.

У 1887 році вчений консультував пацієнта — військового офіцера, котрий нещодавно повернувся з Індії і скаржився на прогресуючу слабкість у ногах. Було встановлено ймовірний діагноз спинномозкової пухлини, до роботи було залучено колегу Говерса — відомого англійського нейрохірурга Віктора Хорслі, який і видалив новотвір. Гістологічно виявили фіброміксому, прикріплену до 4-го грудного спинномозкового нерва. Хворий повністю одужав, це стало першим у світі випадком нейрохірургічного лікування пухлини спинного мозку.

В 1886 році дослідник опублікував перший том свого відомого “Підручника хвороб нервової системи”, через 2 роки вийшов другий том. Це була настільки всестороння праця, що в лікарні Квін-Сквер стало традицією перед описом якогось нового неврологічного феномену (симптому, синдрому або хвороби) ретельно аналізувати названу книгу, перш ніж робити остаточні висновки.

Протягом 1889 року Говерс читав курс лекцій для Лондонського медичного товариства. Його тема — “Сифіліс і нервова система”. Слід пам’ятати, що до 1913 року не було відомо про можливість персистування спірохет у головному мозку при прогресуючому паралічі, а до 1926 — про можливість ураження ними спинного мозку при спинній сухотці (tabes dorsalis). На початку 20-го століття на цю венерологічну хворобу страждало 13% населення, і не лише з соціально незахищених прошарків. Так, наприклад, на сифіліс (зокрема, його церебральний варіант) хворів батько Вінстона Черчілля лорд Рендольф Черчілль. Говерс був першим лікарем, що встановив спірохетозну етіологію спинної сухотки.

Будучи першокласним діагностом, вчений часто ігнорував стан власного здоров’я. Так, у віці близько 30-ти років у нього відзначали те, що нині можна було б назвати рецидивуючим апендицитом, у 1894 році він переніс затяжний епізод ішіасу.

Цікавий факт, що ще в університеті дослідник добре освоїв методику стенографії і в 1894 році став засновником і першим президентом Товариства медичних стенографістів. Він заохочував студентів вивчати цей спосіб фіксування інформації і виступав навіть за включення його до програми вищої медичної освіти. Лише після Першої світової війни стенографія набула масового поширення, але стала елементом більшою мірою секретарської, а не лікарської роботи.

Протягом останніх років свого життя Говерс багато писав, займався викладацькою діяльністю, особливою сферою його інтересів стала епілепсія. Помер він у 1915 році, маючи близько 70-ти років, від генералізованого атеросклерозу.

Вільям Говерс посів у неврології дуже важливе місце. На відміну від багатьох своїх колег із професури, він надзвичайно багато часу проводив у клініці, ретельно обстежував пацієнтів, шукаючи все нові й нові симптоми захворювань. Деякі його висловлювання, сказані мимохідь, варто зацитувати.

“Діагноз визначається балансом доказів. Ми мусимо взяти ймовірність як нашу директиву й після цього діяти, водночас із нею [ймовірністю] слід працювати так, ніби ми вже в усьому впевнені. Коли лікар коливається між двома судженнями, його роздуми безплідні”.

“Пацієнти часто і цілком виправдано вважають, що всі симптоми мають причину і явні ознаки захворювання мають явну етіологію”.

“Ретельно аналізуйте сумнівні причини розладу. Культивуйте звичку наново дивитися на хронічного пацієнта”.

“Певні симптоми є дуже частими при конкретній хворобі, їх наявність хворобу підтверджує, водночас їх відсутність захворювання не виключає. Ігнорування цього правила є найпоширенішим джерелом лікарських помилок”.

“Вирішальне вагання в остаточному встановленні діагнозу — це ліпше, ніж діагностичне рішення, прийняте із ваганням”.

Говерс був видатним викладачем, через що мав багато проблем. Клініка, де він працював, завжди була повна лікарів-відвідувачів з інших лікарень і навіть країн, і часто вчений мав проводити збір анамнезу чи фізикальне обстеження пацієнта перед великою і часто критичною аудиторією, з якою потім дискутував про клінічну картину, диференціальну діагностику, прогноз і лікування. Його лекції були блискучі й настільки добре приготовані, що після прочитання їх відразу публікували. Подібно до багатьох лікарів того часу, дослідник вважав, що жінкам не місце в медицині.

Його тривала творча кооперація була особливо плідна з провідним британським неврологом Х’юлінгсом Джексоном, котрий заохотив Говерса досліджувати епілепсію. Внаслідок цього його внесок у цю ділянку неврології є доволі значний, а в 1907 році вчений опублікував свою відому працю “Прикордоння епілепсії”, присвячену різним станам зміненої свідомості (непритомності, запамороченню, мігрені, парасомніям та ін.).

Протягом свого життя дослідник дуже цікавився ботанікою, мав велику колекцію власноруч зібраних гербаріїв, водночас не залишив у цій ділянці значних наукових відкриттів, хоча й був автором монографії про мохи. Він багато малював, часто самостійно ілюстрував свої публікації і навіть виставив свої твори в Королівській академії мистецтв.

Сучасники описували Говерса як холодну, відсторонену, інколи досить нетолерантну людину. Його біограф МакДональд Крічлі описував вченого як особистість, у якої під зовнішнім фасадом крилася велика доброта до тих, кого він добре знав, — переважно до його дітей і родичів.

Дослідник не досяг високого визнання у медичному світі, не домагався його і не прагнув одержати посаду в Колегії лікарів, водночас серед свого покоління неврологів Говерса можна вважати одним із найплодовитіших. Кількість його публікацій, не включених до підручників, сягає понад 350 за період 1872–1910 рр. (Рис. 2). Аналізуючи бібліографію праць, доходиш висновку, що в неврології практично немає ділянки, якою би він не цікавився. Загалом Говерс цілком відповідає ідеалізованій концепції клініциста, котрий поєднує ретельний збір анамнезу і ґрунтовне обстеження пацієнта за відсутності тих переваг, котрі дають теперішньому неврологу сучасні параклінічні обстеження.

img 1 img 2
img 3 img 4

Рис. 2. Титульні сторінки деяких праць В. Говерса.

Підготував Ю. Матвієнко

Література

  1. de Villiers JC. A few thoughts on the history of epilepsy. S Afr Med J. 1993 Mar;83(3):212-5.
  2. Eadie MJ. William Gowers' interpretation of epileptogenic mechanisms: 1880-1906. Epilepsia. 2011 Jun;52(6):1045-51.
  3. Eadie MJ, Scott AE, Lees AJ, Woodward M. William Gowers: the never completed third edition of the “Bible of Neurology”. Brain. 2012 Oct;135 (Pt 10):3178-88.
  4. Mulholland RC. Sir William Gowers 1845-1915. Spine (Phila Pa 1976). 1996 May 1;21(9):1106-10.
  5. Nahm F, Freeman R. Vasovagal syncope: the contributions of Sir William R. Gowers and Sir Thomas Lewis. Arch Neurol. 2001 Mar;58(3):509-11.
  6. Rose FC. Chapter 39: an historical overview of British neurology. Handb Clin Neurol. 2010;95:613-28.
  7. Sander JW, Barclay J, Shorvon SD. The neurological founding fathers of the National Society for Epilepsy and of the Chalfont Centre for Epilepsy. J Neurol Neurosurg Psychiatry. 1993 Jun;56(6):599-604.
  8. Scott A., Eadie M., Lees A. William Richard Gowers 1845-1915: Exploring the Victorian Brain. — Oxford University Press, 2012. — 320 p.
  9. Tyler KL. William Richard Gowers (1845-1915). J Neurol. 2003 Aug;250(8):1012-3.
  10. Vale TC, Lees A, Cardoso F. A biosketch of William Richard Gowers with a new review of his inpatient case history notes. Arq Neuropsiquiatr. 2013 Jun;71(6):411-3.