РАНДОМІЗОВАНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

РАНДОМІЗОВАНЕ КОНТРОЛЬОВАНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОСЛІДОВНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ВНУТРІШНЬОВЕННОГО І ПЕРОРАЛЬНОГО МОКСИФЛОКСАЦИНУ НА ПРОТИВАГУ ПЕРОРАЛЬНОМУ КО-АМОКСИКЛАВУ З АБО БЕЗ КЛАРИТРОМІЦИНУ В ПАЦІЄНТІВ З ПОЗАГОСПІТАЛЬНОЮ ПНЕВМОНІЄЮ, ЩО ПОТРЕБУЄ ПЕРВИННОГО ПАРЕНТЕРАЛЬНОГО ЛІКУВАННЯ

Скорочений виклад

R. Finch, D. Schurmann, О. Collins et al.
Antimicrobial Agents and Chemotherapy;2002(June):1746-1754

Позагоспітальна пневмонія (ПГП) — це поширене захворювання, яке залишається важливою причиною смертності. Щороку у Великобританії в лікувальні установи прибувають близько 50 000 пацієнтів з ПГП. Приблизно 80% випадків ПГП лікують амбулаторно, рівень смертності становить від 1 до 2 відсотків. Серед госпіталізованих пацієнтів помирають від 5 до 10% хворих; смертність сягає 50% серед пацієнтів, які потребують інтенсивної терапії. У Сполучених Штатах Америки ПГП посідає шосте місце серед усіх причин смерті. Витрати на лікування ПГП лише у Великобританії становлять приблизно 440,7 мільйона фунтів стерлінгів кожного року; 97% усіх цих витрат припадає на госпіталізованих пацієнтів. Цей факт є причиною значного тиску на клініцистів з метою зменшення кількості і тривалості госпіталізації хворих.

Важливість ПГП як основної причини смертності і ускладнень і вплив цього захворювання на витрати системи охорони здоров’я відображені у великій кількості опублікованих досліджень. Мало того, існують неузгодженості в національних клінічних рекомендаціях; вони є відображенням відмінностей поширеності основних збудників, резистентності до препаратів і принципів клінічної практики. Клінічні дослідження, спрямовані на підтримку ліцензування нових препаратів, переважно обмежують будь-який прогрес знань про лікування захворювання, оскільки їх метою є засвідчення еквівалентності досліджуваної і порівняльної схеми лікування.

Моксифлоксацин — це фторхінолоновий антибіотик з більшою активністю проти грампозитивних мікроорганізмів, зокрема, бактерії Streptococcus pneumoniae, який діє шляхом інгібуючого впливу на бактеріальну топоізомеразу II і IV.

Метою цього дослідження було оцінити ефективність, безпеку і переносимість моксифлоксацину (400 мг) при внутрішньовенному введенні один раз на день з подальшим призначенням перорального моксифлоксацину (400 мг) протягом 7–14 днів для лікування ПГП. Цю схему порівнювали з застосуванням в/в інфузії коамоксиклаву (1,2 г) три рази на день з подальшим пероральним прийомом ко-амоксиклаву (625 мг) три рази на день з або без кларитроміцину в дозі 500 мг два рази на день (в/в або перорально) протягом 7–14 днів у дорослих пацієнтів, які потребували первинної парентеральної терапії.

Матеріал і методи

Популяція дослідження. У дослідження включили пацієнтів віком понад 18 років з рентгенологічними ознаками ПГП (які перебували в лікарні менше 48 годин). Критеріями включення пацієнтів були: підвищення температури тіла до >38,5°С або лейкоцитоз і наявність як мінімум одного з симптомів пневмонії: кашлю, гнійного мокротиння, ознобу, плеврального болю у грудній клітці або аускультативних ознак. Усі пацієнти потребували первинної парентеральної терапії і приблизно в половини з них була важка пневмонія згідно з критеріями Американського торакального товариства. Щоб відповідати визначенню важкої ПГП, пацієнти мусили мати як мінімум три з таких ознак: частота дихання ≥30 вдихів за хвилину, гіпоксемія з парціальним тиском кисню <8 кПа (60 мм рт. ст.), потреба механічної вентиляції легень, діастолічний артеріальний тиск <60 мм рт. ст., ознаки двостороннього запалення чи ураження кількох часток або необхідність лікування вазо-пресорними препаратами протягом більше 4 годин.

Критеріями виключення були наявність супутніх захворювань, які, імовірно, могли мати вплив на результати дослідження (наприклад, рак легень, емпієма або важка серцева недостатність), або захворювань, які можуть швидко призвести до смерті пацієнта; збільшення тривалості сегмента QT на ЕКГ або застосування антиаритмічних препаратів ІА і II класів; підвищена чутливість до фторхінолонів, Р-лактамних антибіотиків або макролідів; аспіраційна пневмонія; застосування системних антибіотиків протягом 24 годин до моменту включення в дослідження. Пацієнтів з невдалими попередньо призначеним антибактеріальним лікуванням, яке вони отримували протягом як мінімум 72 годин з приводу пневмонії, могли включати в дослідження в разі якщо попередня схема лікування не включала фторхінолонових антибіотиків або комбінованих препаратів з β-лaктaмним антибіотиком та інгібітором β-лaктaмaзи.

Пацієнтів залучали в дослідження в 65 медичних центрах у 10 країнах: Бельгії, Франції, Німеччині, Греції, Ізраїлі, Південно-Африканській республіці, Іспанії, Швейцарії, Росії і Великобританії.

Схема дослідження. Це коопероване багатоцентрове дослідження здійснювали за рандомізованою відкритою схемою з формуванням паралельних груп з метою порівняння послідовного в/в і перорального застосування моксифлоксацину з або без кларитроміцину в пацієнтів з ПГП, які з точки зору дослідника потребували парентерального лікування.

Рандомізацію здійснювали місцево на основі центрально встановленого коду. Перед рандомізацією в одну з двох паралельних груп лікування пацієнтів розподіляли на дві групи відповідно до важкості захворювання. Пацієнтів мусили лікувати протягом не менше 7 і не більше 14 днів. Після як мінімум 3 днів пацієнтів переводили з в/в введення препарату на пероральний прийом, у разі якщо в них спостерігали клінічне поліпшення, якщо пацієнти могли переносити пероральний прийом препаратів і не мали жодної патології травного каналу, яка могла би мати вплив на всмоктування препарату.

Пацієнтам у групі моксифлоксацину спочатку призначали 400 мг моксифлоксацину, розчиненого в 250 мл 0,8% фізіологічного розчину, в/в інфузією протягом 60 хвилин раз на день. Надалі пацієнти приймали таблетований моксифлоксацин у дозі 400 мг раз на день.

Пацієнти у групі порівняння отримували в/в ін’єкції ко-амоксиклаву в дозі 1,2 мг, розчиненого в 20 мл води, протягом 3–4 хвилин три рази на день. Після переведення на пероральне лікування пацієнти приймали таблетки ко-амоксиклаву в дозі 625 мг три рази на день. Якщо дослідники вважали показаним додатковий прийом кларитроміцину з метою розширення протибактеріального спектра дії на покриття атипових збудників пневмонії, цей препарат могли призначати в формі ін’єкцій або таблеток. Кларитроміцин постачали в формі стерильного порошку в дозі 500 мг для розчинення в 10 мл стерильної води, після чого препарат розводили на 250 мл відповідного розчину і вводили протягом 60 хвилин два рази на день. Пероральна схема лікування кларитроміцином полягала у прийомі таблетки в дозі 500 мг два рази на день.

Клінічні, бактеріологічні і лабораторні обстеження виконували до початку лікування, через 5–7 днів після закінчення лікування (візит для засвідчення одужання [ВЗО]) і через 21–28 днів після закінчення лікування. До цих обстежень належали посів мокротиння і мікроскопічне дослідження мазків з забарвленням за Грамом, посів крові, аналіз крові на гематологічний і біохімічний профіль безпеки і серологічні тести на бактерії Legionella pneumoniae, Chlamydia pneumoniae i Mycoplasma pneumoniae (тест на останнього збудника виконували лише перед початком лікування і через 21–28 днів після закінчення лікування). Згідно з протоколом дослідження, для забору матеріалу для бактеріологічних посівів не було необхідності виконувати інвазивні маніпуляції. Не виконували також специфічних посівів або антигенних тестів для виявлення атипових збудників. Якщо пацієнт не відповідав на прийом досліджуваного препарату, оцінку мусили виконувати перед початком і через 5–7 днів після закінчення застосування альтернативної схеми антибіотикотерапії.

Моніторинг температури тіла, частоти серцевих скорочень, частоти дихання й артеріального тиску здійснювали щодня до моменту виписки пацієнта з лікарні або закінчення лікування — залежно від того, що було першим. Побічні ефекти (включно з лабораторними показниками) оцінювали до ВЗО. За всіма побічними ефектами спостерігали до моменту їх зникнення або стабілізації. На третій день в/в терапії виконували стандартну ЕКГ у 12-ти відведеннях в усіх пацієнтів протягом 30 хвилин після закінчення першої інфузії моксифлоксацину або ко-амоксиклаву з або без кларитроміцину.

Первинним показником ефективності була клінічна відповідь через 5–7 днів після закінчення періоду медикаментозного лікування (визначали в момент ВЗО) у протокольній популяції (ПП). Клінічну відповідь трактували як "клінічне одужання", ознакою якого було зникнення гострих проявів і симптомів інфекції без потреби подальшої антибіотикотерапії; "клінічну невдачу", ознакою якої була відсутність відповіді на лікування або недостатня відповідь на лікування досліджуваним препаратом, що призвело до зміни антибактеріального лікування або смерті від первинного захворювання; і як "невизначену" відповідь, оцінку якої неможливо було здійснити внаслідок раннього виключення з дослідження або порушення протоколу. Вторинними показниками ефективності були час до зникнення лихоманки, бактеріологічна відповідь через 5–7 днів лікування, бактеріологічна клінічна відповідь через 21–28 днів після закінчення лікування, тривалість в/в терапії і тривалість госпіталізації.

Статистичний аналіз. Щодо кожного параметра ефективності застосовували два типи аналізу: аналіз ПП і аналіз за принципом лікувального наміру (ПЛН).

Для включення в аналіз первинної ефективності пацієнти мали мати діагноз ПГП з задокументованим ступенем дотримання схеми прийому досліджуваного препарату >80%. Досліджувані препарати необхідно було призначати протягом як мінімум 48 годин у разі клінічної невдачі або протягом 5 повних днів у разі клінічного одужання. Пацієнти не могли одночасно отримувати інших системних протимікробних препаратів, за винятком випадків невдачі лікування.

В аналіз ПЛН включали пацієнтів, які після рандомізації отримали хоча б одну дозу досліджуваного препарату.

Демографічні і вихідні характеристики було підсумовано для кожної групи лікування з допомогою середніх величин, стандартних відхилень, медіан, четвертин, мінімальних і максимальних значень для кількісних даних і з допомогою показників частоти для категоріальних даних. Збалансованість груп лікування оцінювали для обох типів аналізу — ПП і ПЛН. Двосторонній 95% довірчий інтервал (ДІ) щодо різниці показників успішності лікування (частота у групі моксифлоксацину мінус частота у групі порівняння) обчислювали шляхом зважування за методом Мантеля-Хензеля. Клінічним успіхом вважали клінічне одужання, натомість бактеріологічним успіхом вважали ліквідацію або ймовірну ліквідацію збудника. Безпеку кожного з методів лікування описували з застосуванням підсумкових статистичних показників; не здійснювали жодного формального статистичного аналізу. Групи лікування порівнювали за частотою розвитку побічних ефектів, лабораторними даними і даними електрокардіографії.

Результати

Ефективність. Загалом у дослідження було залучено 628 пацієнтів, з них 622 відповідали критеріям включення в аналіз ПЛН і безпеки лікування. Більше половини пацієнтів (n = 321) в аналізах ПЛН і безпеки мали діагноз важкої ПГП. Аналіз ПП здійснювали на матеріалі 538 пацієнтів. Характеристики популяції дослідження подано на рисунку 1.

Усі учасники дослідження мали ознаки і симптоми ПГП, підтверджені даними рентгенографії органів грудної клітки. Вихідні характеристики пацієнтів між двома групами лікування не відрізнялися. Групи також були однорідними за кількістю пацієнтів, які отримували антибіотики перед залученням у дослідження, і кількістю пацієнтів з тривалістю попередньої антибіотикотерапії >72 годин.

Загалом бактеріальні посіви і серологічні тести виконали у 326 пацієнтів (52%). Не від усіх пацієнтів вдалось отримати матеріал для посіву. Було 159 пацієнтів у групі моксифлоксацину і 167 пацієнтів у групі порівняння. Збудник вдалось ідентифікувати у 194 пацієнтів, тобто в 59,5% хворих (57,2% у групі моксифлоксацину і 61,7% у групі порівняння).

Найчастіше збудниками захворювання були бактерії S. Pneumoniae i Haemophilus influenzae, частка яких серед інших мікроорганізмів становила відповідно 55,4 і 19,6%. У 6,4% випадків збудниками хвороби були кілька мікроорганізмів. Атипові мікроорганізми (бактерії М. Pneumoniae, С. pneumoniae і L. Pneumophila) були збудниками інфекції у 13,8% (45 з 326) пацієнтів (інфекцією вважали чотирикратне збільшення титру антитіл у сироватці крові в гострій фазі і фазі одужання). Найпоширенішим атиповим збудником була бактерія М. Pneumoniae. У п’яти пацієнтів з позитивними результатами серологічних реакцій на атипові мікроорганізми збудника хвороби також вдавалось ізолювати з посівів крові або з виділень з дихальних шляхів.

Мікробіологічна чутливість найпоширеніших збудників, виділених з матеріалу перед початком лікування, наведена в таблиці 1. Чутливість виражається в одиницях МІК або МІК, при якій пригнічується ріст 90% ізолятів, що оцінювали за методикою Е-тестування.

img 1

Таблиця 1. Чутливість найпоширеніших збудників
перед початком лікування залежно від матеріалу посіву (аналіз ПП)

Інфекція, види бактерій і досліджувані антибіотики К-сть досліджених штамів МІК (мг/літр)
90%а Діапазон
Респіраторна система
S. pneumoniae
Моксифлоксацин


38


0,19


0,032–0,470
Кларитроміцин 37 1,00 0,016–256,00
Ко-амоксиклав 37 0,25 0,016–4,000
Пеніцилін 37 0,75 0,006–2,000
Н. influenzae
Моксифлоксацин

20

0,32

0,006–0,470
Кларитроміцин 18 16,00 0,016–24,000
Ко-амоксиклав 19 8,00 0,023–256,00
Пеніцилін 9 3,00 0,064–3,000
Кров
S.pneumoniae
Моксифлоксацин


18


0,25


0,047–0,250
Кларитроміцин 15 256,00 0,016–256,00
Ко-амоксиклав 18 1,00 0,016–1,000
Пеніцилін 17 1,50 0,004–2,000

а90% — МІК, при якій пригнічується ріст 90% досліджуваних ізолятів.


У таблиці 2 наведено результати аналізу ефективності на момент ВЗО і подальших контрольних візитів для популяції, включено в аналіз ПП.

Значно більшу частоту клінічного одужання спостерігали в пацієнтів у групі лікування моксифлоксацином, незалежно від часу здійснення оцінки. Частота клінічного одужання на момент ВЗО у групі моксифлоксацину була на 8,05% більша, ніж у групі порівняння (95% ДІ від 2,91 до 13,19%). Частота клінічного одужання на момент ВЗО у групі моксифлоксацину була також значно більша, ніж у пацієнтів) групі порівняння, при здійсненні аналізу за принципом лікувального наміру (різниця [А] = 8,25%; 95% ДІ від 3,13 до 13,6%) і в підгрупі пацієнтів, включених у мікробіологічний аналіз. Більша частота клінічного одужання серед пацієнтів у групі лікування моксифлоксацином під час здійснення аналізу ПП не залежала від того, чи були пацієнти у групі порівняння проліковані лише ко-амоксиклавом (85%), чиї комбінацією ко-амоксиклаву з кларитроміцином (85,6%).

Ширший ДІ щодо точкових показників бактеріологічного успіху лікування відображає меншу кількість пацієнтів у аналізі. Незважаючи на все це, результати не суперечать показникам клінічного одужання, хоча статистичну достовірність мож на стверджувати лише щодо аналізу ПП на момент ВЗО. Різниця в частоті бактеріологічного успіху у групі моксифлоксацину і групі порівняння на момент ВЗО (через 5-7 днів після закінчення лікування) становила 12% на користь групи моксифлоксацину. У групі пацієнтів, включених у мікробіологічний аналіз, перевага була в основному пов’язана з задокументованою інфекцією бактерією S. Pneumoniae. Частота бактеріологічного успіху серед пацієнтів, інфікованих штатами бактерії S. Pneumoniae з середньою чутливістю до пеніциліну (МІК> 1,0 і < 2,0 мг/л) і резистентністю до пеніциліну (МІК>2,0 мг/л), через 5 і 7 днів лікування була значно більша у групі застосування моксифлоксацину, і цей факт було засвідчено бактеріологічною оцінкою в момент пізнього контрольного огляду на 21–28 день. Клінічного одужання вдалося досягти в усіх пацієнтів у групі лікування моксифлоксацином з інфекцією, збудником якої були штами з резистентністю (один з одного) або середньою чутливістю до пеніциліну (чотири з чотирьох), натомість клінічного одужання не вдалося досягти в жодного пацієнта з інфікуванням резистентними штамами і в одного з трьох пацієнтів з інфікуванням штамами з середньою чутливістю до пеніциліну у групі порівняння. Спостерігали менше випадків персистування збудників (всі з яких були, ймовірно, випадками персистентної інфекції) в матеріалі з дихальних шляхів серед пацієнтів, які отримували лікування моксифлоксацином, на противагу пацієнтам у групі порівняння, в якій було кілька пацієнтів з задокументованими випадками персистентної інфекції. Поодинокі випадки суперінфекції в цьому дослідженні спостерігали в пацієнтів у групі порівняння.

Таблиця 2. Аналіз ефективності популяції в аналізі ПП

Відповідь К-сть (%) пацієнтів %Δ (95% ДІ)
Група моксифлоксацину Група порівняння
Клінічне одужання на момент ВЗО (через 5–7 днів після лікування) 241 (93,4) 293 (85,4) 8,05а (2,91-13,19)
Клінічне одужання (через 21–28 днів після лікування) 216 (83,7) 208 (74,3) 9,40 (2,60-16,27)
Бактеріологічний успіхб на момент ВЗО (через 5–7 днів після лікування) 60 (93,7) 58 (81,7) 12,06 (1,21-22,91)
Бактеріологічний успіхб (через 21–28 днів після лікування) 54 (84,4) 50 (70,4) 14,0 (0,00-27,91)

а тест виявлення переваг, р = 0,004.
б Ліквідація або ймовірна ліквідація в мікробіологічно відповідних пацієнтів.


У таблиці 3 наведено дані бактеріологічної відповіді за видом збудника і джерелом.

У підгрупі пацієнтів, включених у мікробіологічний аналіз, частота клінічного одужання через 5–7 днів становила 93,8 і 81,7% відповідно у групі застосування моксифлоксацину (n = 60) і групі порівняння (n = 58). Вимогами для включення в мікробіологічний аналіз були відповідність критеріям аналізу ПП, ідентифікація збудника за результатами посіву мокротиння або крові пацієнта перед початком лікування або за даними тесту парних сироваток, а також наявність відповідного бактеріологічного дослідження на момент візиту ВЗО на 5–7 день. Загалом у 17 з 17 пацієнтів з атиповою інфекцією у групі застосування моксифлоксацину і в 22 з 24 пацієнтів у групі порівняння спостерігали клінічне одужання в момент ВЗО. Більшість пацієнтів у групі порівняння отримували кларитроміцин: 10 з 17 пацієнтів, інфікованих бактерією М. Pneumoniae, 4 з 5 пацієнтів, інфікованих бактеріями з виду Chlamydia, і 2 з 4 пацієнтів з інфекцією бактерією L. pneumophila.

Таблиця 3. Бактеріологічна відповідь залежно від мікроорганізму

Організма і матеріал або тест Бактеріологічна відповідь у мікробіологічно відповідних пацієнтів (к-сть пацієнтів з відповіддю/загальна к-сть пацієнтів)
ВЗО (через 5–7 днів після закінчення лікування) Контрольне спостереження (через 21–28 днів після закінчення лікування)
Група моксифлоксацину Група порівняння Група моксифлоксацину Група порівняння
S. pneumoniae
Мокротиння
Кров

18/18 (100)
11/11 (100)

17/22б (77,3)
9/10 (90,0)

14/18в (77,8)
11/11 (100)

16/22г (72,7) 7/10д(70)
Н. influenzae
Мокротиння
Кров

11/11 (100)
1/1 (100)

8/9e (88,9)
1/1 (100)

9/11є(81,8)
1/1 (100)

6/9ж (66,7)
1/1 (100)
S. aureus
Мокротиння
Кров

2/2(100)
0/1и

1/3з(33,3)
1/1 (100)

2/2(100)
0/1і

1/3є(33,3)
0/1і
Н. parainfluenzae
Мокротиння

0/1и

3/3(100)

3/3(100)
S. coli, мокротиння 2/3и(66,7) 2/3і(66,7)
P. aeruginosa, мокротиння 1/2е(50) 1/2і(50)
М. pneumoniae, серологія 13/13(100) 16/17и(94,1) 12/13і(92,3) 16/17и(94,1)
Вид Chlamydia, серологія 3/3(100) 4/5и(80) 3/3(100) 4/5и(80)
L. pneumophila, серологія 1/1(100) 3/4и(75) 1/1(100) 3/4и(75)

аНаведено дані лише щодо поширених або важливих патогенних мікроорганізмів. бЙмовірна персистенція, n = 4; невизначений статус, n = 1. вЛіквідація без рецидиву, n = 1; невизначений статус, n = 3. гНевизначений статус, n = 6. дНевизначений статус, n = 3. еЗадокументована персистенція, n = 1. єНевизначений статус, n = 2. жЛіквідація без рецидиву, n = 1; невизначений статус, n = 2. зЙмовірна персистенція, n = 1; задокументована персистенція, n = 1. иЙмовірна персистенція, n = 1. іНевизначений статус, n = 1.


Частота клінічного одужання була більша у групі застосування моксифлоксацину в пацієнтів з неважкою і важкою пневмонією. Серед пацієнтів, які отримували моксифлоксацин, частота клінічного одужання становила 94,6% при неважкому перебігу пневмонії і 92,2% при важкій пневмонії. Серед пацієнтів у групі порівняння частота клінічного одужання в пацієнтів з неважкою пневмонією становила 86%, натомість у пацієнтів з важким перебігом захворювання — 84,7%.

Різницю частоти клінічного одужання і бактеріологічного успіху у двох групах лікування, а також 95% ДІ в популяціях аналізу ПП і ПЛН наведено на рисунку 2.

img 2

Перед початком лікування середнє значення температури тіла ± стандартне відхилення (СВ) в популяціях аналізу ПЛН становило 38,7±0,9°С у групі моксифлоксацину і 38,8±1,0° С у групі порівняння. Час до зниження температури (момент визначали тим днем, коли температура зменшувалась до рівня 37,5°С або нижче) аналізували з допомогою тесту логарифмічного ряду або тесту Вількоксона. Результати наведено на рисунку 3.

img 3

Медіана часу до нормалізації температури становила 2 дні в пацієнтів, пролікованих моксифлоксацином, і 3 дні в пацієнтів у групі порівняння. Серед пацієнтів у популяції аналізу ПЛН 140 (58,6%) хворих, які приймали моксифлоксацин, мали нормальну температуру на другий день, натомість температура тіла була нормальна на 2-й день у 119 (46,7%) пацієнтів у групі порівняння. Середній час до нормалізації температури був коротший у групі застосування моксифлоксацину порівняно з групою порівняння, незалежно від важкості хвороби. Коли аналіз повторили з застосуванням критерію нормальної температури ≤38° С, результати все ж таки були статистично достовірними. Швидшу нормалізацію температури в пацієнтів, пролікованих моксифлоксацином, неможливо було пояснити частішим застосуванням препаратів, які мають вплив на зниження температури (таблиця 4). Мало того, якщо врахувати лише пацієнтів, які приймали антипіретики протягом дослідження і в яких лихоман ка припинилась на другий день, відсоток таких пацієнтів був менший (57,8%) у групі застосування моксифлоксацину, ніжу групі порівняння (66,1%).

Таблиця 4. Кількість пацієнтів, які отримували препарати,
що могли мати вплив на зниження температури тіла (аналіз ПЛН)

Препарат Кількість пацієнтів
Група моксифлоксацину Група порівняння
Ацетамінофенб 99 116
Аспіринб 16 25
Кортикостероїдні гормони 28 39
НСПЗПв 1 0
Разомб 144 173

аПацієнти могли отримувати більше одного препарату. бМонотерапія або комбінація з іншими препаратами. вНСПЗП — нестероїдні протизапальні препарати (диклофенак).


У популяції аналізу ПЛН середнє значення ± СВ тривалості в/в лікування у групі застосування моксифлоксацину становило 4,02 ± 1,78 днів, натомість воно дорівнювало 4,81 ± 2,07 днів у групі порівняння, що засвідчує можливість скорішого переходу на пероральне лікування серед пацієнтів у групі застосування моксифлоксацину порівняно з пацієнтами у групі порівняння. Серед пацієнтів у популяції аналізу ПЛН приблизно половина (n = 57 [50,2%]) у групі застосування моксифлоксацину і менше однієї п’ятої частки пацієнтів у групі порівняння отримували лікування лише протягом трьох днів або менше.

Середнє значення ± СВ тривалості госпіталізації становило 9,49 ± 7,29 днів у групі моксифлоксацину (n = 301) і 10,41 ± 7,49 днів у групі порівняння (n = 321). Тривалість госпіталізації не була предметом формального статистичного аналізу, оскільки у протоколі дослідження цей параметр застосовували лише з описовою метою.

Підготував Роман Шиян

(Закінчення в наступному числі журналу)